Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник). Остап Вишня
лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…
А чого – спитайте.
Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?
Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…
Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.
Мета музею – розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.
Народно-Художній музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отєчество»…
І тільки один є старий музей – Природничо-історичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім – кримознавство.
Торговельний, думаєте, центр Ялта?
Де там?!
Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…
Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано:
Розорвеш, а не розпореш!!
А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю…
А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:
– Дада! Дай деньги! Много дай деньги! Кулай пошла! Кулай Ялта пошла…
Ось у чім річ!
«Кулай» у Ялті можна… І можна «кулай» по самісіньку зав’язку…
Така вже у тої Ялти традиція…
– «Кулай»!
Оцим «кулай» і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…
Особливо «завжди».
Зліталася туди вся «стомлена», «перетомлена», «виснажена», «недоїдюча», «недопитюча» царська аристократично-бюрократично-поміщицько-купецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од «трудов праведних», громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудро-нафарбованих і роблячи «акварії» з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї триперно-діабетичної сечі…
А музика хрипіла «Коль славен»[65] та «На сопках Маньж урії»[66]…
А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п’яних під жирну кисло-вонючу пахву й розвозило «блюющих та ригающих» по «меблірованих комнатах з видом на море»…
… А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами «Коті», шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьо-зелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті «бюсти», вилапані, вим’яті і «отечественними саврасами» і повойованими чорно-гарячими з блиском у карих очах провідниками…
Звалося це:
– Ах, как мы в Крыму отдохнули!
Ну, звичайно, тепер Ялта не та!
І погляди на вас, на приїжджих, не ті!
«Куди ти, – мовляв, – годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!»
А