Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник). Остап Вишня
перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця чудова ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. С. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.
Сергій Гальченко
Моя автобіографія[1]
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на п’ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
– Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?
– Та
Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобіографія. – Х.: Книгоспілка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова]. У пізніших виданнях (після репресії Остапа Вишні) твір друкувався із значними скороченнями й редакторськими правками. У виданні 1956 р. та в інших навіть багатотомних перевиданнях сталися зміни в реченні: «Власне подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків Фон Рот, де мій батько був за прикащика» (замінено так: «мій батько працював на панів»). Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх…» і т. д. Імена репресованих письменників-сучасників теж були вилучені.