Софія. Олесь Ульяненко
у цьому районі. Син найрадикальнішого олігарха, що не вилазив з опали, Лукаш покинув батька, сім’ю і подався топтати ряст десь по інших дорогах: він був соціалістом, анархістом, націоналістом, але не знайшов на все відповіді, здогадавшись, що люди все ж таки, попріч їхній окрас, усі однакові й зачинені в одну велетенську клітку. Він намагався полишити сумніви на Батьківщині, але вони подалися разом з ним до Штатів, учепившись цупко корінням за горизонт його молодості. Він повернувся додому через кілька років, голомозий, з відсутнім, але добрим поглядом, що зачудовано проводжав його, Лукаша, тінь, тінь від сонця і купи пролітаючих птахів.
Ще з півроку Лукаш нікого, здавалося, не помічав. Відразу по поверненні він викупив ділянку землі і заходився будувати церкву. За час будівництва Лукаш викладав медицину в одному з університетів. Там (а поговорювали, що раніше) він зустрів Надію: гарну велику жінку з такими ж пругкими і плавними рухами і чимось подібну до нього – орлиний ніс, теплий погляд карих очей, як налиті черешні улітку. Місяць мимолітних зустрічей, кілька побачень, потім – весілля. Палка пристрасть гуділа недовго. Невдовзі все пройшло і закінчилося Надиною зрадою, в той час, коли вона працювала крупним дизайнером, а Лукаш був зайнятий будівництвом своєї церкви. Це нагадало Лукашу пафос ходіння в народ. Не краще йшлося й на будівництві. Доводилося просто воювати з найсвятішими московськими патріархами, попами і пихатими прочанами. І будівництво церкви припинилося. З єдиної причини – Лукашу це обридло. Він подав на розлучення, а замість церкви побудував чудернацького виду трупарню і крематорій. Від храму лишилася маленька капличка: з батюшкою, двірником та сторожем Іларіоном. Цілий рік Лукаш анатомував, різав, відтинав мерцям кінцівки та голови. Голомозий, у забрьоханому кров’ю халаті, він викликав почуття подиву і жаху, відрази і жалю, що закінчувалися однаково – необґрунтованою ненавистю. Лукаш якщо і не помічав такого до нього ставлення, то на товаришів аж ніяк не розраховував, як і на дружину та сина, до яких він невдовзі й повернувся. Єдиним його товаришем був двірник Іларіон, котрий знав про нього більше, ніж рідний батько.
Так про що ж здогадувався Лукаш? Люди вірять брехні, як таємниці, і невдовзі таємниця робиться брехнею. Лукаш знав про людину одне: вона володіє істиною глиста, а тому переконана, що весь світ – це суцільний кавалок лайна, котрий можна переточити, щоб вибрати інший. І так до безкінечності, наче глисту дано мільйони років.
Отож після одного з розтинів він так і вийшов у халаті й одними очима покликав двірника. Двірник одразу пішов за ним у надії на шаровий коньяк. Лукаш підвів його до стінки, і двірник побачив на стіні папірець, ще свіжо розкреслений. Здавалося, що серед трупного смороду від того листочка йде приємний запах чорнила та чистоти. Аркуш був покреслений на квадрати. Лукаш тицьнув в один з квадратів і сказав:
– Ось тут ці покидьки замочать людину…
– Звідки ти знаєш? – просто для годиться, відповідно своєму окладу