Жесть. Сашко Ушкалов
клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.
– Слухай, – кажу, – що ти мені втираєш?
– Обгрунтуй!.. – заводиться Сява.
– Це життя, – обґрунтовую я, – а ти мені втираєш…
– Це, – цідить він крізь зуби, – моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? – ледь не кричить він. – Так на хуй з пляжа!
– В якому смислі? – спокійно питаю я.
– В прямому, – заспокоюється й Сява.
– Лади, – кажу. – А далі що було?
– Ну, – розводить він руками, – ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?
– Якщо постараюсь…
– Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..
Я кивнув і глибоко затягнувся.
– Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.
– Вітьок? – питаю я. – Хто такий Вітьок?
– Він, – тицяє Сява на мавпу. – Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.
Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.
– Вітьок нормально плава? – питаю.
– Ага, – киває Сява. – Ми влітку так бабки заробляли. Атракціон: фігачиш у море м’яч, а Вітьок за ним пливе. Він японський макак, вони ого-го як плавають. Я, значить, і кажу Вітьку: дістань собаку. Той без охоти, але поліз у воду. Дістав. Приплив назад. І от, значить, картина. Стоїмо: я по яйця мокрий, Вітьок з цим йобаним чихуахуа і вона на каменюці в трусах і в футболці…
– Чим же, – питаю, – вона тобі так сподобалась?
Сява поринув у роздуми. По його вицвілих очах я бачив, що він зараз десь далеко-далеко, за тисячі миль звідси.
– Точно, – сказав він, – не знаю… Може, безпомічність… Може, ще шось… Та слухай: вириває вона у Вітька свого Мішеля й почина з ним сюсюкатись, а паралельно, значить, пробує вдягтись, та нічо в неї не виходить. На нас ноль вніманія. Нас ніби й нема. Я адідаси нові, по ходу, втопив, Вітьок – той узагалі як хлющ мокрий, у шерсті водоростей повно. Пішли, кажу йому, пішли додому, а то кашляти будеш. Ну, ми й почесали на набережну. Та тут чую, вона за нами лопоче. Стій, кричить. Спинились. Дякую, каже мені. Йому дякуй – показую на Вітька… Ладно, каже вона, не звертаючи на Вітька уваги, поїхали. Бере мене за рукав і тягне кудись. Притягує, значить, до запаркованого «Ленд Ровера», зніма його з сигналки, відкрива двері. Давай, каже, вантаж мавпу. Це Вітьок, говорю їй. Пофіг, відповіда вона, вантаж швидше, я