З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа
мені б не вдалося, навіть якби ми розмовляли однією мовою. У нього було море іграшок, але того, Єдиного, поміж них не було. А кому цікавий не-власник Пупсика?…
– Мам, диви, шо я найшла… – Я простягнула мамі немаленького номіналу купюру, випорпану десь із-під ліжка дитячої кімнати.
Мама миттєво віддала її батькам Білявої Бестії.
– Звідки у малого такі гроші? – здивувалася тоді вона.
А я тепер-от сиджу і думаю, що то воно було: розкидався той малий так хвацько кишеньковими грішми, поцупив їх у батьків і невдало сховав чи все-таки самі батьки – а точніше, нова дружина татового друга – в такий спосіб нас перевіряла: привласнить чи ні мала українська незґраба красиві дойчмарки?…
Я завжди бачу в людях краще. Але знаю про справжнє.
Наївшись донесхочу омріяних булок із маслом, шинкою й салямі, я пішла нагору, в кімнату до малого (де мене тимчасово поселили, виселивши законного власника), малювати. Намалювала красиву церкву з золотою банею, багато людей і будинків. От, думаю, залишу тут на згадку малюнок – хай бачать, як у нас на Вкраїні гарно. Старалася. Залишила все те душевно розфарбоване аквареллю на видноті, аби висихало. А сама пішла вниз, на кухню, до дорослих. Бо «несхочу» не має меж, коли йдеться про бутерброди без супроводу зупи.
Аж ось за якийсь час туди ж, після візиту в дитячу кімнату (це було зрозуміло з гуркоту дерев’яних сходів), навідався білявий пуцьвірінок. Він узяв мене за руку (дорослі схвально вигукнули «О!», й мені довелося всміхатися) і потягнув за собою нагору. Серце моє забилося: він же точно побачив мій малюнок і хоче висловити свій захват із цього приводу! Того й гляди, ми подружимося.
– Ком, ком! – підбадьорював він мене.
У кімнаті малюнка не було. Двері на балкон були відчинені. За вікном ішов сильний дощ. Малий дотягнув мене за руку на балкон і нарешті відпустив – його рука була йому потрібна для тріумфального жесту:
– Шау маль!!!
Себто подивися…
Баня моєї церковці вже остаточно розпливлася під холодними патьоками дощу. Малюнок лежав на мокрій землі, і всі мої кольори поволі змішувалися воєдино, аби навіки розтектися в різні сторони під натиском байдужої стихії.
Я, звісно, збігла вниз, і, звісно, занесла малюнок до будинку, і, звісно, намагалася не плакати. А малий ходив такий гордий із себе і так потирав пухкенькі ручки, що от-от, диви, запищить і трісне від переповнення собою. Найсумнішим для мене було в цій ситуації те, що ніхто не зміг мені пояснити мотивації цього вчинку. Прийнято в них так, може? Це як ковбасу їсти без супроводу овочевої зупи…
Хоча воно, звичайно, все з часом на чужині набридає, навіть анлімітед шоколад і ковбаса-салямі в круглих булочках. Хочеться чогось справжнього, вічного. Як-от солоних огірків. Пам’ятаю, в той мій перший у житті закордонний візит я, отримавши напад ностальгії, спершу повиїдала всі корнішони (жалюгідна подоба наших півметрових огірків, що ледь у банку влазять!) з дитячого столу, а тоді переключилася на дорослий. І жодним чином не могла зрозуміти, чого то