Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
із вічно голодними очима. Спершу їх, потім Красуцького, тоді Долбоносова, за ним Сиром’ятнікова. Ні, навпаки, спершу Сиром’ятнікова, бо від нього так тхне, що Сєню ось-ось виверне.
За активістами і всякою босотою сиділи в останніх рядах, тримаючи між колін гвинтівки, три десятки червоноармій-ців, – цих нагнали сюди охороняти поважне зібрання. Їм до одного місця і це свято, й вистава, але мусять сидіти на чатах, щоб і комар не влетів до зали. Сєня цих не стрілятиме, такі, як вони, самі стрілятимуть, виконуючи його накази.
А решту всіх до стінки: «Аґо-о-онь!!!»
Сєня здригнувся, бо надворі і справді тарахнуло. Починалася гроза.
– А етот клубішко с ґрамаатводом? – занепокоївся Сиром’ятніков.
– Нє боісь, – скосив на нього око Сєня. – Здєсь тєбє нічє-во нє ґгозіт. Ето сама пгігода пгівєтствуєт нас нєбєсним салютом! Пага начінать.
Тим часом до клубу підкотив фаетон – якраз тоді, коли вдарила блискавка і струсила на землю важкі краплі дощу. З-під напинала вискочило четверо запізнілих, але дуже суворих «начальників», один із них був бородатий, тому охоронець у білому кітелі, що стояв на ґанку, попросив пред’явити документи.
– Пшол вон! – гримнув на нього бородань. – Ти что, нє відіш – губчека! Щас я лічно провєрю, кого ви здєсь собралі!
– Но… пазвольтє.
– Долой с глаз оба! – сказав бородань таким тоном, що «білі кітельки», вхопивши ноги на плечі, дременули до своєї касарні, де вже також порядкувала всюдисуща «чрезвичайка». Охоронну сотню заводу акуратно роззброювали до з’ясування особливих обставин.
Троє «губчекістів» тихенько зайшли до зали, а четвертий із коридору шмигнув за лаштунки. Може б, на них звернули більше уваги, якби саме тут не зірвалися оплески – публіка вимагала починати.
І все почалося. Розсунулася завіса, на сцені з’явився… солдат ще аж тої давньої-давньої царської армії, у білій безкозирці, білих штанах і синьому мундирі з червоними відлогами.
– Шєльменко-дєнщік, – прокотився шепіт у залі. – Ти сматрі, какой страшний, шельма.
Але страшною в солдата була тільки мармиза. Коли ж він заговорив, то рядами прокотився смішок.
– Я, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском. А тому, будучи, й глаголю вам так, як книжка пише. Попрошу всіх пред’явить документи!
Шельменко, вишкіривши зуби, зробив до зали такі круглі очі, що всі засміялися. Навіть солдатня, що сиділа в задніх рядах, загиготіла, мов по команді, хоча й не второпала, до чого він хилить, цей ряджений комедіянт.
– Я, будучи, не той денщик, що ви собі думаєте, – вів далі навіжений Шельменко. – Я, теє-то, денщик начальника губернської чека і, будучи з ним в отсій залі, ще раз наказую всім пред’явить документи.
Він примовк і, поки розгублена публіка перезиркувалася між собою, вихопив із кишені «кукурудзу», замахнувся нею і загарчав:
– Всьо оружіє на пол! Клуб