Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
ж мав свій окремий вхід, бо чималий попівський будинок був на два ґанки.
Птіцин, засвітивши гасову лампу, сів до столу писати звіт про вдало проведену операцію, та невдовзі відчув, що йому щось муляє, не дає зосередитись, а що саме – не міг зрозуміти. Подумки перебирав подробиці минулого дня, шукаючи там причину тривоги, що так знагла, немов із-за рогу, підступила до нього. Шкодував, що не поїхав сьогодні до монастиря, поклавшись на командира батальйону Козлодоєва, думав про свою охорону, яка щоночі патрулювала цей куток…
Уже вкотре, як голка з мішка, вилізла думка: якщо є певність, що бандити не повернуться, то навіщо знімати дзвони? Птіцин переконував себе, що все це правильно: символи, святині, знаки ворога треба нещадно нищити, тож він зробив дуже корисну справу а якесь бісеня знов і знов шептало на вухо: кому б заважали ці дзвони, якби знаття, що Холодний Яр не підніметься знов?
Втім, не ця нав’язлива думка збудила в ньому тривогу Птіцин ще довго сушив собі голову, поки нарешті професійним нюхом відчув, що його непокоїть сама кімната: щось тут не те. Зовні мовби нічого не змінилося, а от, хоч ти вбий, не те.
Він подивився на щільно зашторені вікна, на громіздку шафу, на широке дерев’яне ліжко, над яким висів зелений повстяний килим із двома потворними зебрами. На стіні біля дверей лунко цокав годинник з гирями й довгим маятником, до якого Птіцин ніяк не міг звикнути, – перш, ніж відбити час, старий механізм починав погрозливо шипіти, потім гарчав і, нарешті, відлічував години: бум-бум-бум… Зараз його стрілки показували за чверть другу ночі. Птіцин підвівся, підійшов до годинника, зупинив маятник. Потім знов сів до столу на гнутий віденський стілець. Діставши з кобури парабелум, поклав його перед собою.
І раптом в його мізках щось зашкварчало, як у тому годиннику, і засвітилося – носаками чобіт він відчув те, що не давало йому спокою. Килимок! Такий же, як і на стіні, повстяний килимок, тільки вчетверо менший, лежав під столом. Чому під столом, якщо він повинен лежати біля ліжка, серед кімнати чи біля порога? І чому Птіцин раніше не звернув на нього уваги?
Він підвівся, відставив убік стола, відсунув килимок. Ого! Під ним була ляда. Птіцин знав, що в деяких сільських оселях бувають погреби, до яких вхід зроблено прямо з хати. Але чому цей вхід тут замаскований?
Він узяв зі столу парабелум, а лівою рукою потяг за невеличке металеве кільце. Ляда виявилася важкою, проте піддалася. Чорна яма дихнула на нього застояною прохолодою. В темряві важко було щось роздивитися, тому Птіцина розібрала ще більша цікавість. Він узяв гасову лампу й, підкрутивши вище ґнота, підніс її до темної пройми.
З пітьми поволі почали проступати обриси звичайного льоху – з діжками, кадобами, суліями, глечиками та іншим начинням, але те, що він побачив у кутку, штовхнуло його в самісіньке серце. Птіцин дрібно закліпав очима, замикуляв ними, наче на дні того льоху палало сліпуче вогнище. Насправді ж він побачив там стіл, на якому стояла цікава штуковина, схожа на перекинуту догори клавішами гармошку. Однак він одразу здогадався, що то за