Коли ти поруч. Светлана Талан
Що-небудь перекусимо. Тільки як її побачити в цьому мороці?
– Я буду дивитися, а ти їдь потихеньку.
– Куди вже тихіше?
Незабаром охоронці з апетитом наминали в придорожньому кафе солянку та пили сік. Коли задоволені ситним сніданком вони підійшли до БМВ, то почули слабкий плач немовляти. Попандос відчинив задні двері автомобіля і заглянув у салон. Дитина в кошику заливалася голосним плачем, і її маленьке личко було червоним і мокрим від сліз.
– Цього тільки нам бракувало, – сказав Попандос і звернувся до Парамона. – Як ти думаєш, що йому треба?
– Встроми соску до рота. Кажуть, це допомагає.
Але немовля вперто її випльовувало і ще більше плакало та смикало рученятами.
– Може, він голодний? Де його пляшечка з кашею? – спитав Попандос і, знайшовши пляшечку, невміло, але обережно сунув соску дитині в рот. – А його не треба піднімати, коли годуєш?
– Ти що? Здурів? – засміявся Парамон. – Жодного разу не бачив, як їдять діти?
– Ні-і, – відповів Попандос, марно намагаючись нагодувати дитину. Та не переставала кричати та випльовувала кашу.
– Ти непогано виглядаєш із пляшкою і немовлям, – пожартував Парамон. – Як справжній тато. Може, це твій синок?
– Іди в дупу! – відмахнувся від нього Петро. – Краще думай своєю довбешкою, що нам з ним робити? Я не зможу вести машину в тумані під такі арії.
– Давай спробуємо їхати. Може, це його заколише, і він засне?
– Май на увазі, якщо він не перестане кричати через п’ять хвилин – я зупиняюсь, і роби з ним, що хочеш. Мої нерви більше не витримають. Треба ж, такий малий, а як репетує! Вмерти можна! – сказав Попандос, сідаючи за кермо.
Вони від’їхали від узбіччя, і БМВ хутко став набирати швидкість. Повз них пролетів на шаленій швидкості чорний «хаммер» і, нахабно їх «підрізавши», зник у тумані.
– Вух! – сказав, видихнувши, Попандос. – Я трохи в штани не наклав з переляку! Ти бачив цього нахабу? Бачив? Він ледь не зачепив нашу «беху». Ще три сантиметри – і він шмякнув би нас у бочину! Ну сука! Я тобі покажу, як «підрізати»!
Обурений до краю нахабством водія «хаммера», роздратований криками невгамовного немовляти, Попандос натиснув на педаль газу. Деякий час попереду він не бачив нічого, крім густої білої габи, але незабаром прямісінько перед ними з’явився задок «хаммера».
– Може, не треба? – запитав Парамон, усім тілом втиснувшись у сидіння.
– Треба, браток, треба! – сказав Попандос і, набравши швидкість, почав обганяти чорний автомобіль. Він не бачив за тонованим склом водія, але встиг подивитися на «хаммер» і різко обігнав його.
– Ага! Наклав у штани?! Відразу згадав про гальма! – прокричав Попандос.
«Хаммер» протяжно просигналив і, знову їх «підрізавши», зник у тумані.
– Ну, і нахабна пика! – сказав почервонілий від хвилювання Попандос. – Він думає, що його тачка крутіша і йому все дозволено? У нас «беха» теж ніштяк!
– Не у нас, а в господаря, – зробив уточнення Парамон.
– Яка на хрін різниця, – гиркнув