Коли ти поруч. Светлана Талан
стогнав від болю, схопившись двома руками за ногу, з якої стирчала зламана кістка.
– В одній машині була дитина, – розгублено сказала Даринка.
– Яка дитина?! Ти бачиш, що зі мною? – спитав Олексій. – Зроби ж що-небудь! Мені страшенно боляче.
– Я нічим зараз не можу тобі допомогти. З хвилини на хвилину тут буде «швидка». Але де ж поділася дитина?
– Її могло викинути у вікно, – зціпивши зуби, промимрив Олексій.
– Хлопчик не міг утекти. Він зовсім маленький, – згадавши про побачені підгузки, сказала Даша. – Тоді де він?
– Його могло відкинути далеко вбік. Треба пошукати.
Даша пішла в той бік, де побачила на дорозі їжачка. Наблизившись до узбіччя, вона подивилася вниз, у кювет. Там, у густій зеленій траві, лежало немовля. Дівчина кинулася до нього, спіткнулася, впала долілиць і опинилася поруч із крихіткою. Дитина була вся у крові. Вона безтямно витріщала очі й водила ними. Її рученята і тіло здригалися від судом. Даринка до останнього моменту володіла собою, надавала допомогу і навіть заспокоювала людей. Але тепер, схопивши помираючу дитину на руки, мало не запанікувала. Як божевільна, вона побігла з немовлям туди, до людей, ще розмірковуючи, що їй робити. Але через кілька секунд вона вже точно знала: зараз їй треба рятувати дитину.
– Маленький, ну, що ж ти?! Давай же, дихай! Ну, давай же, давай! Борись! Ти не маєш права вмерти, ти будеш жити! Будеш! – благала малюка Даша, намагаючись змусити битися маленьке серце. Вона бачила, як життя вже починає повільно залишати дитину, і докладала всіх зусиль і знань, щоб душа малюка не покинула цей світ. Вона говорила і плакала, а по її обличчю текли сльози, змішані з кров’ю.
– Дитинко, що з ним? – старенька нахилилася над Дариною. – Він помер?
– Ні, він не має права померти, – сказала Даша і в цю мить почула довгоочікуване завивання сирени «швидкої допомоги». Схопивши дитину на руки, вона стрімко побігла їй назустріч.
Даринка побачила людей у білих халатах, що мчали до неї. Передавши дитину їм просто в руки, вона відчула, як її полишають останні сили.
«Я зробила все, що могла, – сяйнула думка. – І, здається, все правильно». Якийсь вир закрутив її, несучи в темну, бездонну прірву, і дівчина впала на землю, цілком знесилена.
Розділ 8
Віталій Степанович дістав з кишені мобільник, маючи намір терміново викликати Івана Івановича, але негайно швидким рухом запхав його назад. Якщо лікар приїде, то тільки через дві з половиною години. А потерпілі в аварії чекати не могли. Завідувач був у Києві на симпозіумі, та, природно, чекати його довго й нема чого. Віталій залишався сам. І від його рішення залежали ці люди, що перебували на межі життя і смерті. Щоправда, двоє з них були вже мертві, і Віталій Степанович, констатувавши факт їхньої загибелі, важко зітхнув. Серед загиблих був зовсім іще молодий хлопець і маленька, худенька жінка. Вона померла з широко розплющеними очима, які дивилися в одну точку, ніби не розуміючи, чому життя повелося з нею раптом так жорстоко. Віталій прикрив їй повіки і відвернувся.