Коли ти поруч. Светлана Талан
мовила Даринка й опустила очі.
– Ці «жигулі», звичайно, не БМВ, але вони ще і не те потягнуть, – зауважив Льошин батько і натиснув двома руками на багажник. – Машина хоч і не першої свіжості, але фору ще дати може! Я її, Дашо, для себе робив, для сина, а не на продаж. Усе, до останнього болтика, своїми руками перебрав. Послужила машина батькові, нехай тепер на сина попрацює. Навіщо вона мені? Нам з матір’ю і мотоцикла вистачить. Раніше тримали три корови, свиней завжди було не менше трьох, кролики і все інше. А тепер, коли Льошці купили малосімейку, залишили одну корову та курей.
– Поросят тримати вже не будемо, – вставила своє слово мати.
– Все для сина старалися. Воно в селі важко зараз гроші заробляти, не те, що раніше було. Тепер, коли у сина житло хоч якесь є в місті, автівка, хоч і старенька, але ще послужить, гроші на ваше весілля є, можна й відпочити трохи. Чи не так, мати?
– Будемо жити тепер на пенсію, – погодилася жінка й додала: – А все одно хочеться бодай чимось допомогти синові.
– Не хвилюйтеся, ми не пропадемо, – посміхнувся Льоша. – Будемо жити з Дашею разом, і все у нас буде. Чи не так, Дашулю?
– Спасибі вам за все, – сказала Даша і підвела на жінку великі очі.
– А квасоля? – сполошилася мати Олексія, – квасолю забули!
– Та там вона, в сумці, – відказав Льоша і глянув на годинник. – Нам час. Даші сьогодні ще йти в нічну зміну на роботу. Треба встигнути всі сумки розібрати і дати Даші можливість хоча б трохи поспати.
– Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спите з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.
– Мамо, ну ми ж не гуляли, а працювали. Це якби ми дупи на диванах протирали, – зауважив Льоша.
– Ну, синку, давай, – батько простяг синові мозолясту руку.
– Спасибі вам за прийом і за все-все, – мовила Даринка, зібравши усю свою мужність, і посміхнулася до майбутньої свекрухи.
Та глянула на дівчину і побачила навколо голови Даші сяйливий ореол від несміливих променів сонця, що пробиваються крізь туман. Ця дівчина, звичайно ж, не красуня, але очі, волосся і посмішка з ямочками на щоках роблять її дуже милою і схожою на янгола.
– Приїжджайте ще, – сказала жінка, не в змозі відвести погляду від майбутньої невістки.
– От картоплю копати точно приїдемо. Еге ж, Дашулю? – Льоша ніжно подивився на свою наречену. Даринка кивнула на знак згоди. Вони сіли в червону машину, і старі «жигулі» пирхнули, залишивши за собою хмарку куряви, а дві самотні людські постаті на дорозі ще довго вдивлялися вслід автівці.
Деякий час Даша сиділа тихо, наче миша. Їй треба було впорядкувати свої почуття після пережитого хвилювання. У такі моменти вона себе ненавиділа. Їй було гидко від того, що вона так нітилася, затиналася, відповідала недоладно, що їй тремтіли руки і вона впустила й розбила чашку, що так і не змогла нормально поговорити з Льошиною мамою і хоча б трохи зблизитися. Адже вона не завжди така. Зі своїми добрими знайомими вона тримає себе невимушено,