І будуть люди. Анатолій Дімаров
десь у первісних хащах, сповнених таємничого невідомого життя.
Тут можна мріяти.
Поверталася звідти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоєм, що одвічно панує в природі, і ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину.
Це літо спливало б у пам’яті найсвітлішими спогадами, коли б не брат.
З кожним роком він ставав усе розбишакуватішим та непокірнішим. Гордо носив синці та гулі, як військові відзнаки, а часто приходив і з розсіченим лобом. Мати, плачучи, тамувала кров, він же на всі допити, де дістав чергову біду, уперто бурмосив:
– Не знаю…
Верховодив над усіма хлопчаками, збирав їх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, які йшли за своїм отаманом у вогонь і у воду, і не раз приходили сусіди скаржитись панотцеві на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрілі ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бісові діти, що ви, панотче, тепер і одної не знайдете; там нарили картоплі, а потім розвели вогнище та й ну готувати обід. І ви не подумайте, батюшко, що картоплі тієї жалко, Бог з нею, хай їдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони її пекли! Під самісінькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклі. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вітром усю Хоролівку. Ви, батюшко, поговоріть уже з ним, бо я свого чорта вже бив і ще лупцювати піду.
І тато брав Федора за вухо та й вів на розмову в комору.
Виходили звідти обоє, як з парні: червоні, розпарені. Спершу тато, тремтячими руками застібаючи поясок, а за ним уже Федько – бліде обличчя затяте, весь насуплений і очі горять, як жарини.
Тетяні жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закуткові, між бузиною і терном, обличчям – у траві. Опускалася біля нього, клала долоню на голову:
– Болить?
Він різко мотав головою, скидаючи сестрину руку:
– Одчепись!.. Чого тобі треба?..
– Нічого, – відповідала тоненько сестра, і знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю – Тебе дуже тато побили?
– Ні, тільки погладили! – глумливо озивається брат і ще раз скида її руку – Сказано – одчепись!.. Не треба мені твоїх жалощів!
Але сестра наче й не чує його. Світлі очі її вже підозріло блищать, їй бозна-як жалко брата, і легенька ласкава долоня знову лягає на вперту голову, пестить наїжачене волосся.
– І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б…
– Бо ти ж – баба, в тебе очі на мокрому, – вже миролюбивіше пояснює Федько, потішений її нелукавою похвалою. – А з мене хай шкуру здирають – крику не діждуться!
Тетяна русалкує над братом, аж поки він зовсім заспокоюється. Сидять потім поруч, плече до плеча, виповнені взаємного довір’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що їх хто підслухає.
– От дай мені тільки підрости – тільки вони мене й бачили! – нахваляється брат.
– Куди ж ти підеш? – питає Таня: їй і боязко за брата, а водночас і розбирає