І будуть люди. Анатолій Дімаров
щоб не брикався!
Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.
– Тягніть до печі!
Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.
– Так нема, кажеш, золота?
– Немає, – відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.
– Немає?
– От клянусь Богом – немає!
– А ти не спіши клястись, не гріши перед Богом, – лиховісно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!
Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.
– Ставте, хлопці, його ноги – нехай погріється!
Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.
– Годі, хлопці, годі, – наказав отаман, що не спускав із Свирида очей – Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.
Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:
– Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?
Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла гаряче і мстиво.
– Розв’яжіть.
– А скажеш, де золото?
– Скажу.
– Оце інший макар! – зрадів високий. – Люблю, коли людям вертається пам’ять!
Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.
– Підсадіть мене на піч… там золото…
Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:
– Хазяїн, скоро там?
– Зараз, – глухо, як із могили, озивався Свирид.
– Дістаєш там, хазяїн?
– Зараз дістану!
Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:
– Забирай, отамане, своє золото!
Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.
Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.
Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато – всіх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу – катували під вербами.
Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак – примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком,