Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…
«Ух!.. гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, від Бога?… Смерть від Бога?… темна німота… черви… все від Бога?! Господи Боже! невже це треба?… І для лихого його багато, а то ж для доброго?… А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?… Чи для всіх воно однаково?… Де ж тоді правда?… Ой ні, ні! тут щось та не так, – тут щось друге, інше…»
Задумався, загадався Чіпка… Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його – не чує… Аж занепав. Уночі схопиться – одягається, озувається…
– Чіпко! куди ти? – пита здивована мати.
– Га-а?
– Куди ти?
– Баба кличе… піду до баби…
– Та Господь з тобою! Баби немає – умерла…
– А що ж ото?… слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухає… – О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-іп-ко!..» Чуєте?… – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..
Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…
– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря.
Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.
– Ляж, сину.
Чіпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…
– Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, – та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…
Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.
Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…
– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дід Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..
Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи – розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі – як став дощ допікати – збилися докупи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.
Посідали вони всі три під вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.
– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.
– Кому воля, а кому неволя! –