Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), – а землі не дам!..
Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…
– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.
– Які гроші? – здивувалася Мотря.
– Які є, всі виймайте… в город піду – позиватись.
– Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба.
– Підіть принесіть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
– На, – сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув – і взявся за шапку.
– Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.
Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.
Зосталася Мотря сама – сама, як палець, з своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові – полізла всячина, завернула в давнє… У пам’яті – прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, – як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала – крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували – голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долівку…
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю… «І що я без землі? – вертілося в його похнюпленій голові… – Людський попихач… наймит… Без землі – нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А без землі – все пропало… і моя надія пропала…»
– Щоб же ви самі пропали, прокляті! – сам незчувся, як зірвались слова з язика.
– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа, – тільки він не примічав її.
Несподівана стріча – як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю – і не міг слова вимовити… Галя стояла – і собі дивилася на його, ніби з усмішкою – ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався…
– А бач: перелякався й ти! а ще парубок!! – зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу