Код діабету. Запобігти та вилікувати. Джейсон Фанг
охорони здоров’я оприлюднила 2016 року, і новини були невтішні. Це лихо не жаліло нікого. Лише за одне покоління – з 1980-го – кількість хворих на діабет у всьому світі зросла вчетверо. То як ця прадавня недуга раптом стала чумою ХХІ століття?
Коротка історія діабету
Хвороба diabetes mellitus (цукровий діабет) відома тисячі років. Уперше така патологія – «надто рясне сечовипускання»1 – описана в давньоєгипетському медичному трактаті Папірус Еберса, створеному близько 1550 року до н. е. Тоді ж у давньоіндійських текстах згадано недугу madhumeha, що можна вільно перекласти як «медова сеча»2. Пацієнти – нерідко діти, – які потерпали від неї, загадково, але невблаганно втрачали вагу. Попри постійне годування, спроби зупинити змарніння були безуспішні, тож майже всі випадки цієї недуги закінчувалися летально. Що цікаво, сеча хворих приманювала мурах, адже з незбагненних причин виявлялася солодкою.
У 250 році до н. е. давньогрецький лікар Аполлоній Мемфіський устиг дати цій хворобі назву diabetes, яка сама собою вказує лише на посилене сечовипускання. А 1675 року Томас Вілліс додав до неї термін mellitus, тобто «медовий». Така характеристика давала змогу відрізнити diabetes mellitus від іншого рідкісного захворювання, знаного як diabetes insipidus. Останнє найчастіше спричиняли травми мозку; його теж супроводжувало посилене сечовипускання, але сеча не мала солодкого смаку. Тож уточнення insipidus – «позбавлений смаку, “ніякий”» – пасувало.
У побуті неспецифічний термін «діабет» уживають на позначення цукрового діабету, адже він значно поширеніший, ніж diabetes insipidus[1]. У цій книжці термін «діабет» стосуватиметься лише цукрового діабету, а нецукровий ми більше не згадуватимемо.
У І столітті н. е. давньогрецький лікар Аретей Каппадокійський подав класичний опис діабету 1-го типу – «перетоплювання плоті та членів на сечу», – який влучно резюмує основні ознаки цього захворювання в задавненій формі: посилене сечовипускання, що його супроводжує майже повна атрофія всіх біологічних тканин. Хай як харчуються пацієнти, вагу вони набрати не можуть. Тоді не було ефективних ліків, тож далі Аретей зауважує: «Життя [з діабетом] коротке, огидне й болісне». Захворівши, пацієнти ступають на визначений наперед фатальний шлях.
Класичним діагностичним тестом на діабет було скуштувати сечу недужого й визначити, чи не солодка вона. У 1776 році англійський лікар Меттью Добсон (1732–1784) з’ясував, що саме цукор спричиняє її характерний солодкий смак. Цукор знайшли не тільки в сечі, але й у крові. Поступово природа діабету прояснювалася, але до порятунку було ще далеко.
У 1797 році шотландський військовий хірург Джон Ролло першим серед медиків запропонував лікування, яке мало всі шанси на успіх. Він зауважив істотне поліпшення у хворого на діабет, який їв саме лише м’ясо. З огляду на одностайно несприятливий прогноз, підхід Ролло став справжнім проривом. Ця вкрай низьковуглеводна дієта була першим способом лікувати діабет.
Натомість французький лікар П’єр Пйоррі (1794–1879) рекомендував діабетикам їсти багато цукру, щоб замістити втрачену із сечею
«Нецукровий діабет», або «нецукрове сечовиснаження». (Тут і далі прим. перекл.)