Всемогутній кристал. Інга Квітка
змій. Побачивши його, рогатий злокрон булькнув, з його пащі знову полилася річка й неочікувано навіть для самого себе, він видер свою лапу. Зрозумівши для чого тут зібралися злокрони та німфеї, палаючий змій зашипів:
– Тепер закляття буде діяти до тих пір, доки хтось з вас не відмовиться від нього, – і палаючий змій наблизився до рогатого злокрона. На змія потрапило кілька крапель води й зашипівши ще дужче, змій завертівся, – цікаво, хто це буде? – він легенько вдарив своїм хвостом рогатого злокрона.
– Змій, йди звідси! Тебе ніхто не боїться. – сказав Миттєдар. Він вперше поглянув на німфей і побачив Лілейту. Потім Миттєдар подивився на злокронів помітив, які вони страшні та бридкі. Спотворені обличчя з безліччю ран та подряпин, з горбами на тілі та скрюченими руками чи лапами, з яких визирали гострі кігті.
– Я прийшов сюди, щоб ти, Миттєдар, негайно повернув час назад.
– Володар вже здогадався?
– Так, йому було складно повірити в те, що його помічники налаштовані проти нього, але він про все знає і повертається до нас. – палаючий змій спостерігав за поглядом спинника часу й підозріло оглянувши Лілейту, додав, – німфеї, вам час літи звідси, звісно, – він підняв свою голову до самісіньких очей Лілейти, яка спокійно дивилася на нього, – якщо ви не хочете залишитись тут з нами назавжди. Якщо погодитесь, до ваших послуг наші найкращі темниці.
Нічого не сказавши у відповідь Лілейта махнула рукою. Слідом за нею – це зробили і інші німфеї. Перетворившись на білих голубів всі вони вилетіли з вежі, а злокрони розбіглися хто куди. Миттєдар повернув час кристала і з його очей впало кілька срібних сліз.
Глава 2
Тим часом на землі до лісу за цілющими травами відправився один дідусь. Довга сива борода діставала колін. Вицвівши очі та зморшкувате лице видавало його вік. Старенький потихеньку ходив між деревами, спираючись на криву палицю та шукав потрібні йому трави.
Не помітив він перед собою каменя. Спіткнувся старенький та ледве через нього не впав. Ухопився за дерево, дивиться… а на землі не простий камінчик лежить. Один бік в нього світлий, а другий чорніший за пір’я у ворона.
Здивувався дідусь, адже скільки на цьому світі жив ще ніколи не бачив такого дивного каменя. Вирішив старенький взяти його собі. Сховав він камінь в вишиту хустину та у кишеню поклав. Назбирав собі трав та повернувся додому. Розклав цілющі трави по своїх місцях й вже було спати зібрався, аж раптом, згадав про дивний камінь. Дістав його з кишені та поклав перед собою. Подивився на нього й розмріявся про те, як би було чудово, аби це був не камінь, а дитина. Не помітив він, як сидячі задрімав.
Зазирнув місяць у вікна. Поворухнувся камінець, закрутився, потім знову завмер. А як сонечко на небо свій перший промінчик кинуло, знов камінчик завертівся навколо себе. Прокинувся дідусь, подивився на камінь та став чекати що далі буде?
Раптом всередині каменя щось битися почало, немов час рахувати, а потім замість каменя, з’явилась крихітна дитина.