Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Біль і гнів. Книга 1 - Анатолій Дімаров


Скачать книгу
по хазяйству, отоді й почитаєм.

      По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

      Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку – набива собі ціну.

      Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:

      – Порозоряли церкви, от воно й одливається.

      – Дак Бога ж немає! – кукурікне молодший.

      Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.

      – А ти там бував?.. Тож сиди і не рипайся…

      – А хіба раніш посух не було?

      – Були, та не такі.

      Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:

      – І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!

      Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.

      Натомість заводиться інша:

      – Не чували: солому скоро даватимуть?

      – А тобі спати ні на чому?

      – Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!

      – Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.

      – А то чому?

      – Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.

      – А на город?

      – А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…

      – Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.

      – Батькові своєму розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..

      – Та я хіба що… То Твердохліб так сказав…

      А молодший знов не витримує:

      – А хіба в колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? І помідори, цибулю?

      – На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі… А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тільки солі в гузні.

      – Хо-хо-хо! І солити не треба!

      – Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!

      – Та


Скачать книгу