Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
на п’ять трудоднів – враз ті зернини побачиш!
Яким щось відповів – уже тихіше. «Поговори мені, поговори!» – кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.
– Так що вони хочуть?
Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені – за пакетом.
– Не треба! – поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. – Добре вам! – сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. – Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача – все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою – та й уся робота.
– А позика? – заперечив трохи ображений Нешерет.
– Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас… Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі… Поміняємось, може, роботами?.. Га?..
– Воно б то можна, – хитренько погодився Нешерет. – Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам’яною стіною… І обратно ж, ви сильно партєйний…
– А ви хіба поза партією?
– Чого ж, і я в партії… Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і паліурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити…
– Плетете ви казна-що! – обірвав Твердохліб. – Та що ж нам із тими підводами робити?
– Я думаю так: виділяти.
– Ну, гаразд: дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо.
Нешерет, радий, що халепа – з плечей, більше й не засиджувався. Виходячи тільки й сказав:
– І я, мабуть, до району поїду.
– Викликають?
– Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці? То вам нічого в районі не треба?
Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов’язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прориву!), так ще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки – із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию – носи й не мекай!..
Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося – підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові – зерно ж їдять, а той цапки: «А я що – кіт, щоб за ними ганятися?» – «Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!» – «Поклич на третю до кабінету, – наказав Твердохліб. – Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!» Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло, – каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим