У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко
х шапках різноманітних форм, зчіплялись поглядами, але поводились пристойно – бо був лише ранок. Дехто з них прийшов на торговище, аби похизуватись новою зброєю, придбаною на зимових ярмарках у Дубні чи Львові. А дехто був лише у передчутті придбань – бо й до київського ярмарку недалеко. Вірменські купці зі Сходу неодмінно привезуть щось цінне, а німці щось модне.
В червоній оксамитовій спідниці із білими як сніг підспідничками, що торкались самої бруківки, прошелестіла княгиня Корецька. На талії її чорного корсажу блискотів золотом та емалями крихітний ніж. Оточена гуртом своїх козаків княгиня впевнено йшла торговищем, у кінці її вельможного почту – служниці із кошиками для покупок.
– Де це бачено, удова, а червону спідницю натягнула? – прошепотіла одна торговка іншій.
Оксамит м’якими хвилями струменів до самої землі, вабив своєю відвертою яскравістю і викликав пересуди на торговищі.
– Кажуть, їй вже наші закони не писані, бо перехрещена вона.
– І ця до католиків пристала?
– Гірше, єретичка!
Баби шепотілись, перешіптувались, гомоніли і той гомін наростав щомиті, заповнював кожен куточок Торговища, ширився вузькими вуличками нижнього міста і розливався ним, як Глибочиця під час повені. Здавалось, Поділ зараз захлинеться у цьому шумовинні, аж раптом на поміст, який в гірші часи використовувався для страт, а в кращі – для заробітку лицедіїв, заскочив невисокий голомозий чоловічок в зеленому фалендиші зі срібними ґудзиками. До нього притулилось кілька молодиків у сірому, один з них простягнув грамоту із масивною печаткою. З усіх куточків Торговища було помітно людину в зеленому, яка добре прокашлялась перед тим, як взяти в руки папір. Поділ принишк у поганому передчутті. Це возний прийшов сюди одразу по Великодню. Не до добра це. Нарешті чоловік у зеленому став читати:
– Сигізмунд Третій Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, інфлянтський, спадковий король Шведів, Готів і Венедів. Всім загалом і кожному окремо – козакам всім від гетьмана, отамана, сотника, осавула та іншим людям в нашому Києві та інде коло Києва мешкаючи, наказую негайно видати винних у вбивсті у втопленні живцем Антонія Грековича! – на одному диханні гучним басом пролунало над головами киян. Поділ від того зціпенів. Возний обволав королівський наказ тричі, і ніхто із присутніх на торговищі не посмів навіть поворухнутись. Потому судовий розпорядник згорнув королівську грамоту і потягнувся за наступною. Хтось із натовпу почав хреститись. Всі кияни знали про вбивство під час Великого посту посланця унійного митрополита. Тіло його знайшли лише після того, як скресла крига. Подейкували, що то розбійники, лотри, а може, насправді – козаки. Бо ж усі знали про підступ хитрого Грековича і його суперечки із козацькою старшиною, яка вбачала у ньому свого ворога, уніата, що схиляв православний люд до зміни віри. Хоч на Подолі подейкували, що справжньою причиною нелюбові такої могли стати гроші. Але ж то самі плітки, а як було насправді – хто зна? Та король Сигізмунд, мабуть, вважає винними саме козаків. Кияни замислились. Тим часом невеликий на зріст возний, який проте мав потужний як на свій вигляд голос, обволав наступну грамоту:
– Йосиф Рутський, Божою милістю архієпископ і митрополит Київський, Галицький і Всія Русі рече таке – архімандритам, ігуменам, попам і всякому церковному люду в граді Київському і в межах його на три милі. Руки свої богомерзькі покласти дерзнули на особу Богом освячену, кров його неповинну пролили, пречесного отця Антонія Грековича, намісника нашого під зброю взяли і смертю лютою вбили! І з праведним гнівом отця Саваофа і королівської милості накладається інтердикт – заборонено всім церквам і монастирям в місті та поза Києвом дзвонити у дзвони упродовж року, церкви всі у цей час будуть закриті, тайни причастя та інші таїнства проводитись не будуть! – возний спинився, обвів поглядом принишклий натовп. Увесь люд хрестився, в останніх лавах торговища почали перешіптуватись. Судовий виконавець знов втупився поглядом у розмашистий почерк на наказі уніатського митрополита, витер рукою піт з чола, набрав повітря в легені і вигукнув далі: – Тільки причастя на одрі смертному дозволено. Хрещення і шлюби проводити без вінців і молитов церковних. Найбільших грішників та богомерзенних убивць очікуватиме страшний суд та муки вічні. Тим, хто не дотримається цього інтердикту – анафема!
Анна Корецька зітхнула, обвела поглядом мовчазних киян, які все ще намагались втямити – як то без Божої благодаті тепер їм жити цілий рік. На очах молодої дівчини, яка принишкла поруч із панні в літах у високій намітці, вона помітила сльози – адже тій доведеться ще рік непошлюбленою бути. «На щастя» – промайнуло в думках Корецької. Вона хотіла вже рушити далі, як відчула на собі прискіпливий погляд – однак не торговки і пліткарки, їхні шпильчасті засудливі голки вона добре знала. Це було неприємне відчуття шпигунського пантрування. Анна ще раз обвела поглядом натовп і помітила пухкого у темних шатах Іоасафа, який увесь цей час пильно за нею спостерігав. Зустрівшись з княгининим зором, він ледь схилив голову у німому привітанні і хутко зник за стіною кам’яниці. Корецька полегшено зітхнула, спекавшись липкого