Марія. Улас Самчук
А все в хусточку батистову зав’язане.
– Візьми… – простягає Гнат пакуночок і дивиться на Марію.
Ні, вона цукерків не любить.
То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.
Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.
Те «Гнате» – це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м’якшає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукерків.
Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралів. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.
Побачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.
– Хіба що цей гай і цей перелаз знатимуть, – каже він з жалем.
– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?
– Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, – підказує думка. – У неї такі очі й такі брови… Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй їй за них. Ну, й купив…
– Дивний ти…
– І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісню, а я послухав і більше нічого не бажаю собі…
Марія заспіває йому пісню. Чому б не заспівати. Підіймає груди і «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухає.
– Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня.
– Не говори так, – сердиться Марія. – Втечу і не побачиш більше. Чого ти хочеш?
– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитися й більше нічого.
– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.
– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать, – непомітно передає коралі.
Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.
– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу…
Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.
Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну, що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:
– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..
А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.
– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?
– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.
– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?
– Нічого, Маріє, – і посміхається.
Марія