Камiнна душа. Гнат Хоткевич
На початках вона брала ще то все за чисту монету.
О. Василь робив великі очі.
– А-а-а!.. Так то, може, ви варили?
– Я. Але вже по раз останній.
– Ну, то так би ви й казали. Я би тоді почав хвалити, – і пив далі, наче розсмаковуючи. – Гм… Воно й справді кава нічого собі. Гм… Але ж таки й зовсім добра кава. Гм… Я би навіть сказав, що зроду не пив такої доброї кави.
Маруся розцвітала.
– Направду?
– А бігме направду. Так що навіть прошу позволеня поцілувати ручку.
Згодом, коли така кумедія повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаїлася і вже не звертала уваги на слова мужа, а свій обов’язок варення кави повнила вже без сердечної тривоги: вставала заспана, з позіханнями мішала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. І все те під безперестанний шепіт бабці:
– Але йди… Йди, я сама… Та він не дізнається… Йди-бо…
Маруся ще смачніше позіхала і півсвідомо бовтала ложечкою.
Решта господарства цілком оминула плечі Марусі – бабця сама несла весь тягар на собі, не допускаючи Марусю навіть до дрібниць.
Взагалі родинне життя надзвичайно якось скоро увійшло в свою колію. О. Василь мав щось із флегматика в собі: все, чого лиш він діткнув рукою, набиралося якоїсь сірості, як в дощову годину. Впору з’їсти, впору лягти спати, з нудотою відробити свій обов’язок, положене число разів на тиждень приголубити жінку – в тім замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямінові[5] якось занадто вже скоро осів о. Василь: в швидкім темпі почало відростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лінивими і число їх все зменшалося.
І в усім тім новім життю, в усій тій розміреній пристосованості, і в сонній любові мужа, і в ніжних піклуваннях свекрухи – в усім тім Маруся відчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гір.
Гори!..
Спочатку не зробили вони на неї вражіння. Навпаки: перші дні, як лиш молоді сюди приїхали, Маруся відчула, що гори давлять її.
– Але бійтеся Бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!
О. Василь лиш блимав очима. Він був з Поділля, і йому самому якось було… «омкно» серед тих мовчазливих велетів. І лиш стара їмость, уроджена в горах, одразу почула себе на місці і дихала, як риба в воді.
– Нічого, дітоньки, нічого! Буде все добре. Я виросла і весь вік свій прожила на долах, але люблю гори понад усе.
І справді: вона відразу вжилася в гірську атмосферу і ввела в неї дітей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигідного хліва, а де він, цей хлів, буде стояти, у горах чи на долах, – це йому було цілковито однаково.
Але зате Маруся згодом відчула гори цілою душею і полюбила їх.
– Чекай, чекай, доню, – часто говорила стара їмость у відповідь на захоплення Марусі. – Це ж іще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвітають трави, як вилізуть гуцули зі своїх кожухів та розсиплються маком червоним по узгір’ях – от коли наші гори красні! Узимі якось… тісно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками,
Розпорядку дня.