Камiнна душа. Гнат Хоткевич
свої рахунки з життям через нещасне кохання…
Марусю тягло до потоку.
Приходила, сідала на тім самім місці, де була з леґінем, і шукала очима сліду. Он тут він сидів, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисані, а потім упав на камінь від молодечого повороту голови.
І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усміхалася, пригадуючи собі оригінальний який-небудь гуцульський вираз, і вдивлялася в зелену темноглибінь лісу – чи не роздвинеться завіса, чи не з’явиться леґінь, ще стрункіший, ще кращий, ніж перший раз.
І не було їй страшно, і соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Ніхто не чує дівочих дум, ніхто не знає мрій дівочих.
Але його не було.
Хоч би знати, як він називається. Забула спитати. Вже зуміла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажім, у баби Гафійки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиї то взагалі потоки? Хто їм ґазда? Властиво, чиє то дерево, що росте поточчинами? А цей потік до кого належить? Властиво, я хотіла сказати, до якої громади? Ну, і так далі. Вже би вона потрафила. А тепер…
От уже третій раз приходить сюди, на камінь, а леґіня немає. І втома якась душевна нападає на Марусю. Вертає до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очі би не дивилися.
В такі хвилі не знала, куди себе дівати. Ішла на церковну царинку, під свою улюблену вербу – там не було спокою: дві баби, стоячи кожна на своїм подвір’ю, лаялися скільки було духу, і далеко розносилися їх міцні, на простори раховані голоси.
– А бодай би ті так легко на свікі жити! Суко! Бодай би ті викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
– Пес би ригав на твої слова, гадино ти з-під їлового коріня. А зійди лиш суда – я ті висмикаю тоті косиці кошєчі, шо леґіні по коршмах недовисмикали!
Марусі ставало нудно. Нудно від сеї милої розривки гуцулок, нудно від тихого, недвижного повітря. І навіть гори, теплими синіми хвилями купані, обридали, уїдався шум Черемоша в уха, – і Маруся йшла до плебанії.
А тут іще гірше. Все таке одноманітне, все таке відоме-перевідоме. От крісла місцевої продукції. Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п’ять поколінь і ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядів естетичних, їх іще в третім поколінню треба було порубати на дрова.
От гуцульський таріль різьблений, з писанками гуцульськими на нім; таріль красний, правда, і писанки ладні, але бачити сей таріль рано й вечір, день в день, день в день – ставало невиносимим.
Он якась плутанина зі смерекових гілочок, ніби рамця які, чи що, але в тих рамцях немає нічого, порожню стіну видко. От консолик із векелеї, а на нім фігурка Божої Матері в яскраво-синіх шатах із традиційно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобісіле!
– Скучно мені, бабцю!.. Скучно мені, – скаржилася свекрусі, єдиній людині, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розуміла. То старалася потішити вже справді, як дитину,