Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко
й відчутно нахилився, з даху полетіли уламки шиферу, цегли і дощок. Споруда стогнала і плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здійнялися майже до четвертого поверху…
Леонід закрив вікно і повернувся в ліжко, вирішивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далі були ще поштовхи – слабкі й ледь помітні. Але саме цей поштовх, найпотужніший з усіх, ніби запустив ланцюговий механізм руйнування старих глинобитних будинків, які безладно розсипалися. Натомість нещодавно збудовані панельні будинки, гуркочучи і крекчучи, повільно складалися в один поверх, немов карткові.
Валерка нарешті прокинувся й ошалілими очима дивився на батьків. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена підійшла до нього, вийняла з дитячого ліжечка, поклала на диван і лягла поруч. Малюк притулився до неї, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материні груди і лежав деякий час нерухомо. Потім підняв голову й запитав:
– Мамо, а ти і тато завтра підете на роботу?
– Ні, маленький, не підемо.
Малюк міцно обійняв матір, незабаром заспокоївся і тихо засопів.
Прокинулися пізно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажівки, що вивозили сміття за місто.
Вставати не хотілося. Світла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радіо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихійне лихо в Ташкенті:
«У перші ж години після землетрусу по тривозі були підняті всі служби міста: служби пожежної охорони, МВС, армії та медицини. Радянські люди, в тому числі жителі Ташкента, непереможні. Велике всім їм спасибі!»
І таке інше в тому ж дусі.
Леонід спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблі на сходи виносив не тільки дядя Юра з третього поверху, але й інші сусіди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусіди з четвертого поверху – надійно заблокувала двері квартири сімейства Гайдамаків-Уханьських.
– Я ж тобі казала вночі, що на вулицю бігти не варто, – посміхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибіг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашої оселі! Уявляєш?..
– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберігала вночі дивний спокій? Чи ти, може, знала, що наш будинок вціліє?
– Так, знала.
– Звідки?!
– Бо він відносно новий і цегляний. Зруйнувалися ж переважно древні саклі та новітні панельні будинки. А наш встояв, хоч стіни і порепалися.
Снідали по-королівськи: їли перепічки з конфітюром, запивали «Боржомі». Потім взялися прибирати квартиру. На стінах з’явилися помітні тріщини, зі стелі місцями обсипалася штукатурка. Підмели підлогу, ретельно змочивши віник водою з бідона. Розставили по місцях меблі, посуд повернули у шафи й сервант, а тоді вляглися читати казки.
Так минув день. Незважаючи на лихо, увечері 26 квітня відбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонід на нього