Людина. Ольга Кобылянская
нам який-небудь рятунок.
– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.
Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула останні слова.
– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
– Вас беру на себе! – відповіла в тоні ніби жартівливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили персні. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
– Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! – відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В горîді[35] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і знімав сухе листя вгору і уносив усе далі. Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…
– Маю тобі передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла й перелякалась.
– Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
– Так? – обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика й чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
– Що ж він там робить?
– Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає учителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, – додала по хвилі, – що він інтересується тобою.
– Так? – сказала вона зворушеним тоном. – І що ж, Іринко?
Іринка здвигнула плечима.
– Він добрий чоловік, але дуже ограничений…
– Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ; він добрий чоловік!..
Тривога і здивування заграли нараз на лиці молодої удовиці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти тону, в котрім вона се сказала.
– Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночім товаристві, особливо в молодім… – казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.
– Був там ще хто? – спитала неспокійно.
– Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Опроче, що він нас обходить?
Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різким голосом:
– І чому б не мав він нас обходити?
Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку й поцілувала.
«Я ж його не люблю», – хотіли вимовити її побілілі уста, однак не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.
– Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.
– Не знаю нічого, – втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.
– Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її кîпають, – сказала
В горîді – в саду.