Людина. Ольга Кобылянская
Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися – все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по разумі. Будемо, отже, доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина… одне, друге… домашні клопоти і т. і., і буде ще мені й тобі вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer![18]
– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О Боже! За що караєш ти мене так тяжко?..
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось… щось, чого він не розумів, що, однак, здавалось йому знакомим. «Божевільність», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привітавшись.
– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
– Адже бачите…
– Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
– Так. Однак можна й полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. – І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі має супроти себе й супроти других; особливо проти родичів[19]. Замітив, між іншим, що людина – звірина привички і що є люди, у котрих чутливість – джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…
– Не можна інакше збирати, як сіялось… – закинула вона байдужно. – Родичі самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів[20].
– Критичний у вас розум, Олено, – говорив він з важкою міною, – аналізуючий, розважний дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. «Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil»[21], – цитував він патетично. – Однак ви зумієте се перенести, ба і других навчити зносити такі пригоди…
Вона нічого не відповідала і не питала нічого. Думала лиш, що сильним духом суджено і багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
– На те була я давно приготована, пане доктор, – ледве прошепотіла. – Давно, однак
Найбільший виграш
Родичі – батьки.
Дідичність блудів – спадковість помилок.
«Ніхто із смертних не був цілком щасливий» (