Ніоба. Ольга Кобылянская
далеко від рідні й своєї батьківщини. Їх другий син, котрому заповідалася найкраща військова кар’єра, – він сам свою долю покалічив. Нещасний батько, після прочитання звістки, в першій хвилині став (хоч і як був уже приготований на такий несподіваний крок) мов громом підбитий, а після того, не промовивши ані словечка до нікого і приступивши до стіни, ударив так сильно головою об неї, що жінка була певна, що це настала його остання година. Декотрі з дітей, що саме тоді були присутні в хаті, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на ім’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неї стрельнув з пистоля. Потім батько пішов до своєї кімнати, і, замкнувшися там надовго, побивався там за ним, мов за вмерлим. І лише вона, не маючи супокою, що з ним діється, упросилася до нього і вспокоювала й утихомирювала мужа, оскільки це їй було самій можливо. Тоді перший раз бачила, як її муж плакав, бо після того, хоч і які бурі зривалися над ними, не бачила цього ніколи. Здавалося, по смерті найстаршого сина й утраті Йосипа через жидівку, закам’янів він проти всіх інших нещастів…
Тоді, окрім розпуки батька, спала на неї ще сила допитувань інших її дітей і їх молодий переполох над учинком брата, котрого були звикли вважати між собою за якогось бога. Проти дітей і жалю свого мужа мусіла вона встоювати тоді сама, хоч мало що й сама з гризоти та розпуки не відхорувала те нещасне одружіння сина.
Тоді то були вже тяжкі і в смутку потоплені дні, котрі перебувала й перегрупувала своїми силами. І ніхто й досі не знав, як обставала тоді проти горя, шукаючи по ночах в молитвах полекші. Так, наприклад, заходила через[3] чотирнадцять день щоночі до церкви; перележуючи тут же хрестом до білого дня, молячися та благаючи в Господа прощення за негідний вчинок сина перед святою церквою й родичами.
Внук і син християнського походження і таких самих родичів поєднався з жидівкою! І вже тоді побоювалась вона кари Господньої, молила відвернення кари, усунення наслідків прокльону зболілого батька, що, осліплений жалем, не міг настільки запанувати над собою, щоб не проклясти гірким словом молодшого сина. А він, той син, прийшов, мов олень, з піднятою гордо головою до них по весіллю, коли, замість хоч формального дозволу на подружжя, одержав від батька лише саме одно слово, схоже на проклін, а більш ні словечка.
– Найстаршого забрав нам Бог, – звернувся тоді її чоловік до неї, що стояла віддалік після привітання й заходилася плачем: зустріч бо із сином відбулася мов похорон, і ніколи вона її не забуде. – Найстаршого забрав нам Бог, – повторив батько, – а другого пожерла жидівка. Чи чуєш ти, жінко? – Жидівка! Донька першого лихваря. Внука священика, і сина священика! Іди собі, сину, іди собі з Богом! – звернувся він тим словом до сина, – я не годен на тебе тепер, як давно, глядіти: ти надто мою душу розшарпав!
А він, блідий, мов смерть, очевидно влучений в саму глибиню душі батьковими словами, відкрив уста до оборони, та не з супокоєм і з упокоренням, як це було б йому під ту хвилину пристояло, але непогамовано – зі зворушення
Підряд, один за одним.