Самсон і Надія. Андрей Курков
найменший подув вітру звіює!
– Ой! Ліхтарі засвітилися! – зраділа Надія та показала рукою вниз, на вуличні вогники Подолу. – Цікаво, як тепер електрику для ліхтарів отримують?
– Теж із дров, – посміхнувся Самсон. – Тільки дров не дуже-то вистачає! Товариш із електростанції скаржився, що запаси закінчуються! Ну от як закінчаться дров’яні запаси, то й згаснуть ліхтарі!
– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надія. – Стільки лісів навколо Києва!
– Так, лісів багато, а лісорубів немає, їх в армію мобілізували!
– Нічого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирі й на дев’ятнадцятому трамваї в ліс повезуть! – впевнено сказала дівчина.
– І вам видадуть?
– І мені видадуть? Чим я гірша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмішкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своєї сумочки, що висіла на зігнутому лікті. Розкрила її, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, і в руках у неї виявилося щось дивне, схоже на якусь випічку, що скоріше за все нагадувало хліб у вигляді молотка. – Ви, Самсоне, більше солодке любите чи солоне? – запитала вона.
– Солодке, – зізнався хлопець.
Надія відламала «ударну» частину булки-молотка, а собі залишила «ручку».
– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свій суботник! У молотковій частині – повидло сливове, а в ручці – тушкована капуста! – засміялася вона.
Надія смачно відкусила свій шматок булки, і очі її засвітилися радістю. Самсон обережно свою частину булки теж відкусив, але за один укус до повидла не добрався.
10
Повернувшись без пригод із Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сіном підводу. Візник якраз розгортав брезент і розкладав його поверх соломи. Подвійні двері парадного повільно розчинились, і з них спиною висунувся червоноармієць, який щось ніс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив він, що його постояльці, Антон і Федір, винесли на вулицю батьківський письмовий стіл й опустили його поряд із підводою. Слідом за ними вийшов із парадного ще один військовий, старший, у шкіряній куртці замість шинелі.
– Вибачте, – підскочив до них Самсон, – що це ви собі дозволяєте? Це мій стіл!
– Ми ж говорили, він заважає, – винуватим голосом спробував пояснити Федір.
– Громадянине, ваш стіл реквізовано! – обернувся до Самсона чоловік у куртці. – Двірник мав вас попередити. У нас ні на чому справи вести! Вантажте!
Червоноармійці піднатужились і перевернули стіл на підводу, опустивши його на брезент стільницею. Самсон чітко почув, як задзвеніло-заторохтіло, як монети в гаманці, усе, що лежало у висувних шухлядах.
– Так там же мої речі! Документи! – закричав він, відчуваючи в цю мить таку ж свою безпорадність, як тоді на дорозі, коли вбили батька.
– Шухляди опечатано, нічого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловік у шкіряній куртці.
– Та як