Самсон і Надія. Андрей Курков

      – Бандити? – запитала дівчина.

      – Козаки на конях… Просто на дорозі! Шаблями людей рубали ні за що!

      – Слабо у нас із порядком, – закивала головою вдова.

      – Так, – погодилася дівчина. – Це через минуле безвладдя, здичавів народ… Як тільки влада зміцниться і зуби покаже, такого більше не буде! А за професією ви хто, Самсоне?

      – В університеті електричні машини вивчав. А ви, Надіє?

      – Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.

      – Цікаво?

      – Робота не повинна бути цікавою! – Голос дівчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою і потрібною для суспільства!

      – Мені подобається ваша рішучість, – відважився Самсон на комплімент і відразу спіймав на собі схвальний погляд удови.

      Надія почервоніла. Помацала рукою своє коротко обрізане каштанове волосся, перевірила пальцем рівність чубчика, від краю якого до густих брів залишалося близько сантиметра.

      – Я намагаюся показувати приклад майбутньої людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина має бути рішучою, працьовитою і доброю. Батьки мої хоч і з колишнього життя, а зі мною згодні!

      – А де ви живете в Києві? – запитав Самсон.

      – На Подолі. А працюю тут ось неподалік, через кілька будинків.

      – І що, кожного дня пішки на роботу й назад?

      – Іноді пішки, іноді на трамваї.

      – Надійко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Він вам з радістю однією кімнатою поступиться!

      – Та в мене зарплата не така, щоб кімнату знімати. – У голосі дівчини почувся жаль.

      – А ви безкоштовно селіться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кімнату реквізували!

      – Для реквізиції треба, щоб документ начальство підготувало, – цілком серйозно мовила Надія.

      – Це я пожартував, буцімто жартівлива реквізиція!

      – Ну, знаєте, Самсоне! – вона зітхнула. – Повертатися з роботи додому в темряві – це вам не жарт!

      Самсон вибачився, ще раз повторив своє запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.

      Поки пили чай, за вікном вистрілили і з криком кудись побігли невідомі.

      – Піду я вже, – занервувалася після цього шуму Надія.

      – Залишайтеся, – попросив її Самсон.

      – Ні, піду! Інакше мама всю ніч не спатиме!

      Вона підвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.

      Вдова запитально втупилася в Самсона. Він підхопився.

      – Я вас проведу! – сказав твердо, по-військовому.

      – Дякую! – погодилася дівчина.

      – Ви тільки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив він.

      6