Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков
аромат кави ненав'язливо спонукали до себе відвідувачів. Симпатична привітна дівчина також викликала почуття довіри.
– Чим можу допомогти, панове? – поцікавилася вона.
– У нас тут призначена зустріч з одним джентльменом, – розстібаючи піджак, відповів Андрій.
– Дозвольте поцікавитися, з ким саме? І як вас представити?
– Я прошу вибачення, – втрутився в розмову Матвій, – але впевнений, ви прекрасно розумієте, про кого йде мова і як про нас доповісти. У ваших же інтересах, вірніше, в інтересах вашого готелю, зайвий раз не згадувати ім'я вашого гостя. Прошу мене вибачити за прямоту.
– Зрозуміло, – відповіла дівчина, і її щира до цього моменту посмішка миттєво стала штучною.
Андрій з докором подивився на приятеля, даючи зрозуміти, що він не зовсім й ввічливий. Дівчина запропонувала чоловікам присісти в крісла навпроти фонтану, а сама піднялася мармуровими сходами на верхній поверх. Не минуло й трьох хвилин, як вона знову підійшла до них.
– Прошу, будь ласка, за мною, панове, – ледь схиливши голову, запропонувала співробітниця готелю.
Чоловіки, як по команді піднялися зі своїх місць, і, слідуючи за нею по п'ятах, попрямували вгору по сходах.
«Дуже затишний готель, – думав Матвій, залишаючи позаду себе дивовижної краси кипариси та пальми, які розташувалися по обидва боки сходів у величезних дерев'яних діжках. Зверху, в оніксових горщиках, прикріплених масивними ланцюгами, нависали широкогіллясті плющі та фікуси. На тлі ледь чутного дзюрчання води у фонтані все це створювало враження такого комфорту і спокою, що хотілося відвідати це місце ще раз.
Піднявшись на верхній поверх, Матвій відзначив наявність всього двох номерів. При цьому вони розташовувалися досить далеко один від одного, кожен в окремому крилі, що, безумовно, створювало додатковий комфорт для відвідувачів.
– Будь ласка, ліве крило, – вказавши напрямок легким рухом руки, ледь чутно вимовила дівчина і залишила молодих людей.
Підійшовши до кремезних дубових дверцят, Андрій здивовано глянув на масивне бронзове кільце, що звисало з пащі лева, і, взявшись за нього, з театральним видом постукав три рази.
– Заходьте, будь ласка, – почули чоловіки за дверима голос з явним англійським акцентом.
Гості відчинили двері та один за іншим зникли у загадковій напівтемряві. Лише світло коридору порушувало таємничість, разом із цим розпалюючи цікавість Матвія. У величезному каміні шумно гуділи й потріскували дрова, які, цілком ймовірно, були єдиним джерелом освітлення, що, втім не заважало досить добре розрізняти всі атрибути номера.
«Розпалений хвилин п'ять тому, – відзначив про себе Матвій. – Господар номера досить пунктуальний і, по всій імовірності, хотів створити саме таку атмосферу таємничості».
– Радий вітати вас, друзі мої, в моєму тимчасовому притулку, – виходячи назустріч гостям, привітав лорд. – Мене звуть Вільтон. Лорд Вільтон Гамільтон.