Торговиця. Роман Іваничук
поливачку або витягнути ринву, він незлобливо говорив їй: ти пильнуй хлопських сорочок, а мені не заважай, ja sam jestem profesorem od tego![2]
Вони мали двох діточок – поляка Казя й українку Нусю, які, коли були в мирі, розмовляли між собою по-українськи, зате сварилися по-польськи; були ці діти найщасливішими на Торговиці, бо святкували і Великдень, і Wielkanoc, Різдво і Boze narodzenie, a коли цікаві сусідки запитували їх, як батьки розмовляють дома, вони відповідали: татко по-чоловічому, а мамця по-жіночому.
…Одного ранку Олесева мама взялася переглядати на кухні вживані ринки, пательні, баняки і відра, вона пильно заглядала в кожну посудину, повертаючи її до світла, і коли в якійсь на денці світилася дірка, відкладала набік, а як тієї сарсами назбиралася ціла купа, скидала те все до кропив'яного мішка, завдала Олесеві на плече й послала до Антошка Дзівака цинувати.
Посуда в мішку голосно тарабанила, й уся вулиця Скупневича від Кляштора до млина знала, що то синок гімназійного педеля Шамрая йде з бляшаним дрантям до пана машиніста, як ще й досі називали на Торговиці бляхаря Дзівака. Мешканці вулиці вже встигли звикнути, що до нього майже кожного дня хтось несе діряві баняки, тягне шнуром по землі балію або рондель, а деколи й на фірі везе проіржавлені ринви або подзьобану градом покрівельну бляху чи то дренажну руру, що тяглася за возом по землі й гримотіла як на сполох.
Хлопець ішов, звісивши вниз голову, щоб не зустрічатися поглядом із сусідами, з яких кожен другий доконче запитає, наче це йому дуже цікаво дізнатися, куди манджає, нібито брязкіт у мішку не свідчить сам – куди; на вулиці Скупневича невість відколи встановився звичай заговорити до зустрічного й не минати його мовчки, немов чужака, – й цієї ввічливості Олесь хотів тепер уникнути, бо ж було йому ніяково від того, що раннього ранку вчинив на Торговиці такий гармидер.
Однак це йому не вдалося: з двору наріжного будинку, в якому мешкав молодий гімназійний професор-германіст Леопольд Тарновецький, скрадливо відчиняючи хвіртку, щоб не зарипіла, вийшла найвродливіша красуня в Місті панна Оксана Москалівна – з в'юнким волоссям медового кольору, з круглими персами, розділеними глибоким жолобком, який збігав у пазушку, певне, досягав пупка, а потім, перестрибнувши його, занурювався в кучеряву хащу й там пропадав, проникнувши крізь осоковий проріз у солодке провалля…
Така гріховна уява вмить розслабила Олеся, бо ж навіть у найнижчих класах гімназії усі хлопчиська знали, що ховається у ліцеїсток і панночок по матурі під одягом, й не одному снилося те голісіньке видиво, й не один підліток будився серед ночі від гарячої мокроти на простирадлі. Схожа болісно-солодка жага траплялася і в Олеся, коли йому уві сні являлася вчорашня матуристка жіночого ліцею Урсулянок панна Москалівна. Снилася вона йому майже щоночі, а вдень він никав біля ратуші й застигав перед брамою, за якою завше зникало те чарівне диво, яке, вислизнувши з обійстя пана професора, пропадало в забур'янених нетрищах, що відгороджували
Я сам є професором у тій справі