Далекий простір. Ярослав Мельник
не про істину, яка невідомо ще, істина чи марення, що існує тільки в голові Окса і у вашій, а – про мільйони.
– Хто це «ми»? – запитав Габр.
– Ми, Державне Об’єднання, що створило людям те життя, в якому вони щасливі.
– Вони не розуміють, наскільки вони нещасні, – сказав Габр.
– Ну от і підіть, розкажіть усім, наскільки вони нещасні в своєму щасті. Ану ж вони спокусяться вашим далеким простором.
– Вони не спокусяться, бо не зрозуміють. Тому що вони всі сліпі, вони не знають іншого щастя.
– Ви цікава людина, чесне слово, – сказав той, хто сидів поруч. – Ну, припустимо, вони, як ви говорите, всі «сліпі». То що ж їм робити? Це, по-вашому, благородно: розривати їм душу розповідями про реальність, якої вони ніколи не зможуть сприйняти? Ви для них зі своєю істиною – завжди чужак, а ми, Державне Об’єднання, – ми їх приймаємо такими, якими вони є. І ми робимо все для того, щоб їхнє життя було безпечним, комфортним, автоматизованим. Щоб у їхніх головах не було підстав для маячних думок про щось їм недоступне. І ці люди відчувають нашу любов до них, нашу турботу. Без нас вони відразу загинуть.
– Ви начебто згодні з тим, що інша реальність існує? – запитав Габр.
– Я ж вам сказав: припустимо, ви маєте рацію. Припустимо. Навіть у цьому випадку, як бачите, благородніше було б не демонструвати цим людям свою перевагу.
– А що? – Габр ніби забув про те, де він і з ким. – Вважати себе психічно хворим? Неповноцінним членом суспільства? Якщо я не маю рації, то мають рацію вони, третього не дано.
– А ви вважаєте, – сказав чоловік поруч, – логічніше вважати неповноцінними мільйони?
Настала довга тривожна тиша. Габр спробував поворухнутися, але не зміг: він був закріплений у якомусь контейнері, який щільно охоплював зверху його тіло.
– Ви зробили з людей сліпих баранів, а тепер чванитеся, що вони люблять вас і без вас не можуть, – сказав Габр.
– Це не ваші слова, молодий чоловіче, – відповів «лікар». – Почнемо з того, що ви прекрасно знаєте, що принаймні вже 17 числень люди народжуються такими, якими вони є. Я знаю, що вас турбує: в вас сидить думка, що колись хтось «осліпив» людство, втрутився навіщось у його генний потенціал. Припустимо. Знову, припустимо. Чим же винні ми, які прагнемо облаштувати життя людям, позбавленим, як ви кажете, «іншого виміру»? От ви, слідом за Оксом, обзиваєте людей «баранами» і хотіли би стерти їх із лиця землі, чи не так? А ми любимо їх і намагаємося полегшити їхнє життя. І що в результаті у вас залишається? Ваша істина, так?
– Так, – сказав Габр.
– Істина, яка не потрібна мільйонам. Ви, сподіваюся, згодні? Адже ви розумна людина.
– Так.
– І вам вона не потрібна. Далекий простір, як ви самі зізналися, несе вам жах, огиду, у вас крутиться голова. Ось ви пишете: «Я ніби побачив виворіт буття». У людей близького простору панують мир і спокій на душі. А у вас все це зруйновано. І заради чого? Чи потрібна вам така жахлива