Зелений Генріх. Готфрид Келлер
мовчав зі скорботним і пригніченим виглядом, і вона вирішила цього разу відступитися, визнавши мою поведінку за звичайний дитячий каприз. Наступного дня вся ця сцена розігралася ще раз, і тоді матінка не на жарт засмутилась і запитала мене: «Чому ти не хочеш молитися? Ти, здається, соромишся чогось?» Так воно й було насправді, але я був не в змозі зізнатися в цьому, знаючи, що таке визнання однаково було б тільки напівправдою, позаяк матінка явно мала на увазі не той сором, який я тоді відчував. Накритий стіл здавався мені якимось жертовником, і я не міг змусити себе скласти руки, як у церкві, й урочисто читати молитву перед стравами, що смачно пахли, бо відразу ж відчув непереборну відразу до всієї цієї церемонії. Це був не той сором, який духовні особи зазвичай називають соромом перед суєтною думкою світу. Та й кого мені було соромитись? Адже в кімнаті була тільки матінка, від якої я звик нічого не приховувати, бо знав її доброту. То був сором перед самим собою; мені просто був неприємний звук свого власного голосу, та й згодом я так і не навчився молитися вголос, навіть у цілковитій самоті й тиші.
– Я не дам тобі їсти, поки ти не прочитаєш молитву! – сказала матінка, і я підвівся з-за столу і пішов у куток; мені стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була і якась частка впертості. Матінка залишилася за столом й удала, ніби збирається їсти, але їй не йшов шматок у горло, і тоді між нами похмурою тінню пробігла якась неприязнь одне до одного; я ніколи ще не відчував цього почуття, і воно було таким тяжким і болісним, що у мене защеміло серце. Матінка мовчки ходила по кімнаті, прибираючи зі столу, а проте через деякий час, згадавши, що мені пора повертатися в школу, вона знову принесла мій обід і сказала, витираючи очі, немов у них щось потрапило: «На, попоїж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався і, сівши за стіл, довго ще схлипував і ковтав сльози, але, тільки-но моє хвилювання трохи вляглося, з’їв усе з завидним апетитом. По дорозі до школи я з полегшенням зітхнув, і це зітхання було знаком вдячності за благополучний рятунок од усіх напастей і за щасливе примирення з матінкою.
Багато років по тому цей випадок знову ожив у моїй пам’яті, коли, заїхавши погостювати у рідне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – історію дитини, що жила у тих місцях більше ста років тому. В одному з кутів цвинтарної стіни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на ній виднівся тільки напівстертий герб і дата: 1713. Люди називали це місце могилою маленької відьми і розповідали про неї всілякі дивні й неправдоподібні історії: говорили, нібито ця дівчинка, яка народилася в сім’ї знатних городян, іще в дитячому віці виявила незрозумілу схильність до невіри та спізналася з нечистою силою, так що батькам довелося відвезти її в наше село і віддати під нагляд тутешнього пастора, відомого своєю суворістю й твердістю в справах віри, з тим щоб він вилікував її від мани. Однак пастору так і не вдалося нічого добитися: дівчинка відмовлялася вимовити саме ім’я Боже, а про Святу Трійцю і слухати