Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде
товстим синім вилинялим сукном з величезними вовняними помпонами, які за кілька годин дороги намулюють вам синці на спині. Тартаренове місце було позаду; він умостився якнайзручніше і, чекаючи тієї хвилини, коли на нього війне мускусом від великих африканських хижаків із родини котячих, тим часом з насолодою вдихав приємний дух старого диліжанса, де змішалося безліч запахів: чоловічих, жіночих, кінських, дух їжі, шкіри та прілої соломи.
Пасажири у задньому відділенні зібралися різні: чернець-траппіст, кілька купців-євреїв, дві повії, які наздоганяли свою військову частину – третій гусарський полк, фотограф з Орлеанвіля… Та хоч товариство було приємне й розмаїте, Тартарен не мав охоти заходити з кимось у розмову: він сидів, замислений, поставивши карабін між колін, з ременем через плече… Його раптовий від’їзд, чорні очі Байї, небезпечні лови, на які він вирушав, – од усього цього голова в нього йшла обертом; до того ж європейський диліжанс, якого Тартарен аж ніяк не сподівався побачити в Африці, – цей патріархальний диліжанс збудив у нашого героя цілу плетеницю спогадів про молоді літа: поїздки в тарасконські околиці, сніданки на березі Рони…
Тим часом звечоріло. Кондуктор засвітив ліхтарі… Старезний диліжанс підскакував на своїх рипучих ресорах, коні бігли підтюпцем, бубонці дзвеніли… Вряди-годи зверху, з-під брезенту імперіала, долинав страхітливий скрегіт заліза… Це бряжчало військове спорядження тарасконця.
Тартарена змагав сон. Якусь хвилину він іще споглядав, як кумедно підстрибують пасажири, коли підкидає диліжанс, – достоту танок химерних тіней, – а потім повіки його склепилися, думки почали плутатись, і вже він тільки невиразно чув, як пищать колеса та жалібно крекче старий диліжанс…
Раптом тарасконець почув якийсь голос – хрипкий, надтріснутий, схожий на голос старої черниці:
– Пане Тартарене! Пане Тартарене!
– Хто це?
– Це я, пане Тартарене. Хіба ви не впізнаєте мене? Я – старий диліжанс, що їздив двадцять років тому з Тараскона в Нім і назад… Я часто возив вас і ваших друзів, коли ви вирушали стріляти по кашкетах в Жонк’єр або в Бельгард… Спершу я вас не впізнав – розповніли, нівроку, та й шапка на вас як на теркові… Однак тільки-но ви захропли – ну й молодчага! – я вас одразу впізнав!..
– Гаразд, гаразд! – пробурмотів Тартарен, трохи ображений, але за мить уже лагідніше спитав: – А ви як тут опинилися, приятелю?
– Запевняю вас, я опинився тут не з власної волі, любий пане Тартарене!.. Тільки-но побудували Бокерську залізницю, як було вирішено, що я вже ні до чого непридатний, і мене заслали до Африки… І не тільки мене! Сюди заслано майже всі французькі диліжанси. Ми, мовляв, занадто реакційні… Отож і відбуваємо тут каторгу!.. У Франції нас називають «алжирські залізниці».
Старий диліжанс важко зітхнув і повів далі:
– Ах, пане Тартарене, як я сумую за моїм любим Тарасконом! Чудовий був час – час моєї молодості! Коли б ви бачили, як я вранці виряджався в дорогу: вимитий до блиску, колеса змащені і сяють,