Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде
Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!
Щоправда, сполох іноді бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихі голоси… «Увага!» – казав собі Тартарен, завмирав на місці, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землі, як то роблять індіанці… Кроки ближчали… Голоси гучнішали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!
Тартаренові очі спалахували полум’ям, груди надималися, він увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, і вже намірявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось із темряви лунало його ім’я.
– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагідний і привітний голос. – Добривечір, Тартарене!
А бодай тобі! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспівали свій романс у Костекальда.
– Добривечір! Добривечір! – цідив крізь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надія ошукала його, і, несамовито змахнувши палицею, зникав у темряві.
Підійшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди біля дверей: він усе ще чогось чекав… Нарешті це йому набридало, і, пересвідчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востаннє пронизував темряву грізним поглядом і гнівно шепотів:
– Нікого!.. Нікого!.. Ніколи – нікого!..
Після цього наш відчайдух сідав грати в безик з відставним начальником полкової швальні.
VI. Два Тартарени
То як же в біса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрів, Тартарен, що повсякчас мріяв стрімголов мчати верхи на гарячому коні, – усе своє життя сидьма просидів у Тарасконі? А таки просидів! Доживши до сорока п’яти років, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами міста. Він не відбув навіть знаменитої подорожі в Марсель, а цією подорожжю кожний порядний тарасконець відзначав своє повноліття. Він їздив хіба що в Бокер – та від Тараскона до того Бокера палицею кинути: тільки міст перейти… Як на те, клятий міст раз у раз зривало вітром; до того ж він такий довжезний, такий хисткий, а Рона така широка, що… ну, та що вам казати: Тартарен Тарасконський волів ходити по твердій землі.
Відкрию вам таємницю: наш герой мав дві натури, анітрохи не схожі одна на одну. «Я відчуваю у собі дві душі», – сказав хтось із високих церковників. Отак і Тартарен. У ньому жила душа Дон Кіхота: такі самі шляхетні поривання, такий самий ідеал героїзму, така сама нестримна жадоба всього великого й незвичайного, та, на лихо, він не мав тіла достославного ідальго – тіла худого й кощавого, власне, й не тіла, а лиш натяку на тіло, – який був байдужий до матеріального життя, міг по двадцять днів не скидати з себе обладунку, раз на два дні споживати жменьку рису… У Тартарена було зовсім інше тіло: вельми міцне, вельми дебеле, вельми важке, вельми сите, вельми випещене, вельми примхливе, одне слово, тіло обивателя, черевате й коротконоге тіло безсмертного Санчо Панси…
Дон Кіхот і Санчо Панса в одній особі! Уявіть собі, як