Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович
(Чонкін уже розраховував відкласти це обмундирування і дві пари нових онуч на предмет майбутньої демобілізації.) Після лазні – знову на стайню, на склад по продукти для вечері, потому ввечері на відкритому майданчику – концерт художньої самодіяльності.
І раптом – трах-бах! – викликали в казарму, видали гвинтівку, скатку, рюкзак, посадили в літак, і через якихось півтори години Чонкін був уже чортзна-де, в селі, про яке він досі ніколи не чув і не підозрював, що воно існує на світі.
Його ще нудило від щойно пережитого першого в житті польоту, а пілоти (той, який його сюди привіз, та інший, котрий чекав тут) зачохлили зіпсований літак, прив’язали його до землі, сіли в справний і полетіли, наче їх тут і не було, а Чонкін залишився віч-на-віч із літаком і натовпом, що оточував його. Але й натовп поступово розсмоктався, покинувши Чонкіна на самоті.
Залишившись сам, він обійшов довкола літака, посмикав елерони і кермо повороту, вдарив ногою по колесу. І сплюнув. Навіщо його охороняти, від кого охороняти і скільки часу – невідомо. Підполковник Пахомов сказав – можливо, тиждень, а можливо, і більше. За тиждень можна від нудьги сконати. Раніше хоч із конем поговориш, і то діло. Він узагалі любив розмовляти з конем більше навіть, ніж з людьми, бо людині скажеш щось, та не те, ще й неприємностей матимеш купу, а кінь, хоч що йому скажи, все приймає. Чонкін із ним бесідував, радився, розповідав про своє життя, про старшину, жалівся на Самушкіна і на кухаря Шурка, кінь розумів що чи не розумів, а махав хвостом, кивав головою – реагував. А з цим драндулетом хіба погомониш? Він же неживий. Чонкін ще раз сплюнув і пройшов від носа до хвоста й від хвоста знову до носа. Роззирнувся.
Тутешня природа не подобалася йому вкрай. За три сотні кроків від нього крізь кущі верболозу свинцево блищала річка з дивною назвою Тьопа. Чонкін не знав, що вона так зветься, але все одно було гидко. Миршавий лісок, який тягнувся нижче за течією Тьопи, Чонкіну не подобався ще більше, а вже про решту простору й казати нічого. Земля була гола, горбиста і з камінням, село бідне. Два будинки обшальовані, решта – з потемнілих колод, наполовину повростали в землю, криті який дранкою, який – соломою.
Порожньо в селі. Хоч скільки дивися, не вгледиш живої людини. І нічого дивного в цьому немає – всі на роботі. А хто не на роботі, ховаються від спеки по хатах. Тільки смугасте теля, видно, одбилося від череди, лежить посеред шляху, висолопивши од спеки язика.
Якийсь чоловік проїхав на велосипеді берегом річки з граблями, прив’язаними за спиною.
– Ег-ге-ей! – загукав до нього Чонкін, але той не зупинився, не озирнувся, певне, не почув.
Іван прилаштував рюкзак на крилі літака і розв’язав, аби поглянути, що там йому поклали. У мішку лежали дві буханки хліба, банка м’ясних консервів, банка рибних, банка концентратів, шматок ковбаси, твердої, як дерево, і декілька шматочків цукру, загорнутих у газету. На тиждень, звичайно, не густо. Знав би заздалегідь, потяг би щось із льотної їдальні, а тепер що ж…
Пройшовся Чонкін знову вздовж