Чорна дошка. Наталка Доляк
кліпаючи, аби його вигнати з-під запалених повік, – немає тут чим хизуватися. Ні тобі акуратності, ні фольклорної краси автентичних строїв, що зазвичай вирізняє з-поміж інших народів українців, отих, котрих зображають переважно на художніх полотнах та в кіно».
На субтильній жіночій фігурі бовтаються, як на безтілесному вішаку, невизначеного забрьоханого кольору широка спідниця з обшарпаним подолом та запилюжена сорочка, яка при багатій та колоритній природі, що оточує цю дивну трійцю, мала б бути щонайменше білосніжно-яскравою, вишитою червоними півниками та життєствердними калиновими розсипами. Костисті плечі жінки здригаються в такт із її ходою. Поруч із неохайною селянкою плентаються, схопившись за її спідницю, двоє сухоногих дітей з неприродно великими головами, тонкими шиями-билинами та набубнявілими животами, які видно навіть з-за їхніх спин. На дитячих тільцях – лахміття: латка на латці, дірка на дірці. Їхня хода непевна. Молодичка ніби напідпитку, її ноги заплітаються, й ступні від цього залишають кручений слід на дорозі, укритій від нестерпної спеки товстим шаром м’якої пилюки, схожої на темне добре змелене борошно. Сновидець відчуває цю пекельну спеку й чує, як важко йому дихається – зі свистом з грудей виривається повітря, і від цього розпеченого внутрішнього духу стає ще гарячіше. Хочеться пити. Але той, хто спить, не може робити нічого іншого, як спостерігати за жінкою з дітьми.
Із русявої голови тієї жінки сповзла квітчаста хустина, впала на плечі й тримає на прив’язі косу. А та коса, розкуйовджена і непокірна, гадюкою в’ється по спині, ніби збирається вжалити сердегу, та все не наважується, усе вичікує слушну годину.
Рукави домотканої сорочки закасані. З-під них виглядають по лікоть худі руки-мотузки, що безвольно хилитаються в широких рукавах, мов неприкаяні язики масивних церковних дзвонів. Здається, їх навіть чути, ті глухі дзвони – звідкілясь здалеку і не зрозуміло, чи то згори, чи то з-під землі. Несеться сутужний лінивий набат: «Д-и-нь, ди-и-и-инь, динь!»
Невелика процесія збивається з курсу, кидає напризволяще випалений сонцем шлях та неквапом забрідає в житнє поле обабіч дороги. Діти тонуть у ньому, як у теплій плюскотливій річці. Над ланом тріпотять лиш їхні розкуйовджені маківки. Пливуть вони по ниві, розрізаючи руками солом’яні хвилі, купають свої тіла в колоссі, як у безмежному океані. Пірнають і зринають, одриваючи вершки збіжжя. Зі знанням справи труть у долонях, обдмухують, аж хмаркою здіймається вгору полова. Задиркувато підкидають уже просіяне зерно. Маленькі паростки майбутнього хліба сиплються на кошлаті голови та оголені плечі дивних людей, яких споглядач усе ще не може добре роздивитись, бо вони не повертаються до нього обличчями. Зернини вдаряються об жінку та дітей і з барабанним дробом відскакують. Дріботять, як краплини життєдайного червневого дощу, як перший щасливий сніг, як конфеті з хлопавки.
Жінка здирається над ланом й підтягує за руки до себе дітей. Тепер