Чорна дошка. Наталка Доляк
Усі негайно мали стати послідовниками столичних колег та виїздити в села, що опираються колективізації, аби на місті лінчувати пером «обмежених у своїх політичних поглядах селян».
Було Лесю на той час двадцять п’ять, хоча виглядав він старшим років на десять. Додавав йому віку суворий погляд з-під густих брів, міцна статура й високий зріст. А ще, хлопець терпіти не міг голитись. За тією щетиною ховав пухкі, надто дитячі губи. У його бороді вже пробивались де-не-де сиві волосини, хоча густа чуприна вилискувала чорним, мов воронове крило. Жінки таких, як Олесь, любили, їх вабила чоловіча сила, йому не випадало довго ходити півнем навколо дівки – самі чіплялись йому на шию. Може, тому, що багато хлопів полягло під час війни та за роки громадянського опору, багатьох посадили до холодних вагонів та відвезли по крицевій дорозі в північному напрямку, багатьох пустили в розхід за небажання підкорюватись новому ладу.
Товариш Терен зростав у атмосфері вічної внутрішньої боротьби між традиційним старим та ефемерним новим. Це нове, незвідане, вабило, відкривало нові можливості, як-от без зайвих слів та зобов’язань спокушати вивільнених з гендерного рабства міських жінок. Лесь відзначав для себе, що заклики про звільнення жіноцтва з-під непосильного й застарілого тиску шлюбних обов’язків залюбки приймали лиш міщанки, сільські дівки сміялись з нововведень, стиха, аби ніхто не бачив, хрестились та мріяли, як віддадуть свою непорочність законним перед Богом та батьками чоловікам, з якими їх обвінчає, най і таємно, піп, най і в цивільному одязі і навіть без ікони.
Останній рік Лесь своїми статтями, нарисами та замітками вів невпинну боротьбу з куркулями й співчуваючими підкуркульниками, ганьбив міцним епітетом, важкою метафорою та безкомпромісною гіперболою відщепенців, злісних непокорців, ворогів. Строчив, як на конвеєрі, про них передовиці. Атож, передовик преси. У нього навіть вимпел відповідний є! Та ніхто не знав, що робив те молодик скоріш машинально, за давно завченим шаблоном – іменники, прикметники, дієслова, прісні у своїй однотипності. Глибоко всередину, у свої справжні метафори й порівняння не заглядав і своє надокучливе друге «Я» зупиняв на півслові. Його власна класова боротьба мала здебільшого словесний характер, бо особисто він, Олесь Терновий, нікого не судив, жодної людини не вбив і на жодну не написав доносу – хотів лиш кращого для українців, для своїх співвітчизників. Був упевнений, якщо не на сто відсотків, то бодай на п’ятдесят, що ідею рівності та загального щастя неможливо втілити без невеликих помилок, відхилень, перегинів, а отже, і жертв… людських жертв.
Починаючи з тридцятого року гуртожитські сусіди у дружніх бесідах кілька разів запрошували його до складу загонів з розкуркулення. Вечорами один товариш із числа робітничої молоді, колишній гицель, а тепер обпалювальник цегли, Онуфрій Нетудихата, який став великою людиною під час колективізації, розповідав, як вони в складі буксирних бригад витрушували