Трістрам Шенді. Лоренс Стерн
багато яскраво виражених рис фамільної схожості, які показували, що своєрідність його характеру була зумовлена більше кров’ю, ніж вітром чи водою, або якими-небудь їх видозмінами і поєднаннями. У зв’язку з цим мене часто вражало, чому батько мій, небезпідставно помічаючи деякі дивацтва в моїй поведінці, коли я був маленьким, – жодного разу не спробував дати їм таке пояснення; адже вся без винятку родина Шенді складалася з диваків; – я маю на увазі його чоловічу частину, – бо жіночі його представниці були зовсім позбавлені характеру, – за винятком, одначе, моєї двоюрідної тітки Діни, яка, років шістдесят тому, вийшла заміж за кучера і прижила від нього дитину; із цього приводу батько мій, у згоді зі своєю гіпотезою про імена, не раз говорив: нехай вона подякує своїм хрещеним таткам і матусям.
Може здатися дуже дивним, – адже загадувати загадки читачеві зовсім не в моїх інтересах, і я не маю наміру примушувати його сушити собі голову над тим, як могло статися, що така подія й через стільки років не втратила своєї сили і здатна була порушувати мир і сердечну згоду, що панували в усіх інших стосунках між моїм батьком і дядьком Тобі. Здавалося, що нещастя це, вибухнувши над нашою сім’єю, незабаром виснажить і вичерпає свої сили – як це зазвичай і буває. – Але в нас ніколи нічого не робилось, як у інших людей. Можливо, в той самий час, коли це скоїлось, у нас було яке-небудь інше нещастя; але оскільки нещастя посилаються для нашого блага, а назване нещастя не принесло сім’ї Шенді нічогісінько хорошого, то воно, можливо, причаїлося в очікуванні сприятливої хвилини і обставин, які надали б йому нагоду прислужитися. – Зауважте, що я тут зовсім нічого не вирішую. – Мій метод завжди полягає в тому, щоб указувати допитливим читачам різні шляхи дослідження, по яких вони могли б дістатися витоків подій, що їх я торкаюся; – не педантично, подібно до шкільного вчителя, і не в рішучій манері Тацита,[64] який так мудрить, що збиває з пантелику і себе й читача, – але з послужливою скромністю людини, що поставила собі єдину мету, – допомагати допитливим умам. – Для них я пишу, – і вони читатимуть мене, – якщо мислимо припустити, що читання таких книг утримається дуже довго, – до кінця століття.
Отже, питання, чому цей привід для засмучень не втратив своєї сили для мого батька і дядька, я залишаю невирішеним. Але як і в якому напрямі він діяв, перетворившись на причину суперечок між ними, це я можу пояснити з великою точністю. От як була справа.
Мій дядько, Тобі Шенді, мадам, був джентльмен, який, разом із доброчесностями, зазвичай властивими людині бездоганної прямоти й чесності, – мав іще, і притому в найвищій мірі, одну, рідко, а то і зовсім не вміщувану до списку доброчесностей: то була надмірна, нечувана природна соромливість: – втім, слово природна буде тут відповідним із тієї причини, що я не маю права наперед вирішувати питання, про яке незабаром піде мова, а саме: чи була ця соромливість природною, чи набутою. – Але хоч яким би шляхом вона дісталася дядькові Тобі, це все ж була соромливість у найістиннішому
Тацит (бл. 56 – бл. 117) – римський історик.