Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
уже не страшно, тепер можна…
Якусь мить бачу тільки візок, над яким схилився Михайло. Піднята для обіймів рука того, хто сидить у візку, міцне плече. На плечі – невеличке тату: морський якірець на ланцюжку. А потім з-під руки визирає обличчя. Чітко окреслені, вперті губи, неголена щока, примружені карі очі, рубець, що, перетинаючи праву брову, тягнеться через чоло і ховається у волоссі.
Яскрава блискавка розпанахує небо наді мною, шугає над головою, засліплює, а тоді, влучивши просто в серце, пронизує панцир, так тісно припасований колись кимось до мого мозку, як бойовий шолом до голови древнього воїна. Здається, шолом ось-ось трісне.
– Романе! – шепочу. – Романочку!..
Падаю на коліна перед візком. Припадаю обличчям до Романових ніг. Михайло намагається підвести мене, але я відштовхую його. Тепла долоня лягає на мою голову, гладить її, перебирає волосся. Не бачу, але знаю – це Романова долоня. В нього завжди були теплі руки, навіть у люті морози.
– Ну чого ти? Чого? Заспокойся! Тепер усе буде добре! – чую над собою тремтячий голос. – Я ж казав, хто повінчається в озері Святому, той уже до смерті не розлучиться. Казав же! Ти думала, що я вигадую, жартую? А от і ні. Ми з тобою живі, і, значить, до смерті… до самої смерті…
Романе! Як же це могло статися? Як, Романочку? Можна було забути всіх, можна було забути навіть увесь світ. Але тебе?!.. Тебе?!.. Що це він сказав? Ми з ним вінчані?
Панцир врешті-решт тріскається. Починає спадати, мов шкаралуща з горіха. І найперше, що появляється з-під нього, – усміхнене обличчя Романа. Не це, не теперішнє – молодше, без рубця від брови до волосся.
Хтось рвучко висмикує з моєї заблокованої пам’яті спогад, ніби один-єдиний пазл із цільної конструкції.
10
Пазл №…
Вінчання
Обабіч миготять дерева – такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У кронах виспівує птаство. Я ще не чула такого потужного, багатоголосого та гармонійного співу – тисячі соло зливаються в одну ораторію, і при цьому – жодної фальшивої нотки.
Роман жартує:
– Ранкова репетиція народного пташиного хору під орудою маестро-солов’я. Це я запросив його на весілля.
– На весілля? – дивуюся. – На чиє весілля?
– На наше.
– То ми їдемо на… своє весілля?
– А ти й не здогадувалася?
– Ах ти ж… – Легенько штурхаю його під бік, лоскочу під пахвами і зразу ж припадаю до сильного засмаглого плеча, обнімаю за шию і голосно чмокаю у праве вухо.
– Ой-ой-ой! Я нічого не чую! – сміється Роман і зупиняє машину. – Цілуй і ліве, бо образиться.
Чмокаю й у ліве.
– А тепер я – твої вушка, бо вони також можуть образитися.
Він хапає мене в оберемок, притискає до себе і цілує мої вуха, потім плечі, шию, груди. Виходимо з машини і падаємо на траву. Поряд рум’яніє рясний кущ малини. Роман зриває ягоди, легенько обхоплює їх вустами і годує мене, як пташка маленьке пташеня. Ми цілуємося так довго, що вже й птаство