Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
згодом, після училища… Треба заспокоїтися, почекати, покластися на час, а там, дивись, і до інституту вступлю…
Та медицина – не моє. Абсолютно не моє! За кілька днів, як тато поїхав, я забрала документи з училища і пішла до педагогічного інституту.
– Вперше бачу таку дивачку! – декан філологічного факультету витріщився на мене, як на восьме чудо світу. – Люди приходять вчитися заради диплома, у вас, кажете, він уже є.
Диплом філолога в мене справді був. Просто я страшенно боялася, що все забула. Тому й прийшла до інституту. Звісно ж, не вступати вдруге – про таке смішно було б і казати. Попросила дозволу на вільне відвідування занять. Сказала, що після важкої хвороби трохи забула те, що вчила, хотіла б пригадати, відновити в пам’яті, поглибити знання. Це й викликало таке здивування в декана. Зрештою він погодився.
– Навчання в радянських вишах безплатне. Яка різниця, скільки студентів сидить в аудиторії – тридцять чи тридцять один. Хоча… В нашій групі україністики й тридцяти немає. Тут більший попит на російську. Словом, вільний стілець завжди знайдеться. Ходіть, поки не набридне. Ні, це ж треба! Людина хоче знань! Просто глибших знань! Я б вас і в аспірантуру рекомендував. Звісно, трохи пізніше. Нагадаєте про себе – поговоримо.
Як не дивно, знання мої не стерлися з пам’яті разом із подіями й обличчями. Я навіть не напружувалася – мозок чітко видавав інформацію, як автомат газировку. Хіба чула щось новеньке – тоді доводилося запам’ятовувати.
Як тато сердився! Ні, він не кричав. Чітко, наче карбував кожне слово, сказав, що хотів зробити з мене людину, а не буквоїда, що медичне училище дало б мені значно більше, ніж це безглузде вільне відвідування філфаку, що я дуже потрібна йому в його фармакологічній лабораторії, що фармацевтика скоро вийде на перше місце у світі серед наук.
Тато ніколи не кричить. Але у гніві його світло-сірі очі стають майже білими, а вилиці рухаються, як жорна. Боюся, коли він такий!
Мабуть, я скоїла щось страшне там, де жила колись. Не знаю, що саме. Недарма мене перевезено сюди чотири роки тому. Тепер уся моя пам’ять – тільки ці чотири роки. Всього-на-всього чотири роки! І за цей час ми з татом бачилися вісім разів – двічі на рік він приїжджає, щоб обстежити мене, провести психологічне тестування, приписати ліки. Знаю, що кращого за нього спеціаліста немає, але рада, що ми бачимося не частіше, ніж двічі на рік. Я таки справді свинка невдячна. До речі, півроку щойно минуло. Як же це мій пунктуальний татусь забув? Чи знову в якомусь закордонному відрядженні? Він ніколи не каже мені по телефону, де саме був, але ці поїздки розпочалися саме відтоді, як він перевівся до Києва. Нічого, повернеться і зразу приїде.
Кілька днів у медичному училищі все-таки минули недаремно. Там я познайомилася з Євою. Єва якось зразу прилипла до мене і дуже тішилася, що ми будемо сидіти за одним столом. Коли ж дізналася, що забираю документи, надула губки: як то можна не хотіти навчатися в медичному? Хіба нормальна людина може цього не хотіти? Та якби