Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрій Кокотюха

Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрій Кокотюха


Скачать книгу
невідь за що! Червоний терор,[9] ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!

      – Бачу, в них виходить.

      – Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.

      – Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?

      Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:

      – Не треба так. Я справді накивав п’ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, – він сумно всміхнувся, – добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти – як сніг на голову.

      – Кажи.

      – Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, – свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. – Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім’ї. Ти помічав цих людей раніше?

      – Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

      – Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! – відмахнувся Романовський. – Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

      Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

      А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам’яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

      – Є таке. Бурчать.

      – Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

      – Давно?

      – Може, тиждень тому. Чи днів п’ять, достеменно не скажу. Єдине, – так собі думаю, – патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

      Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

      – Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений?


Скачать книгу

<p>9</p>

Червоний терор – насильство, що його чинили більшовики проти широких соціальних груп (зокрема й проти робітників та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюційній діяльності. Декрет «Про червоний терор» за підписом лідера більшовиків В. І. Леніна ухвалено 5 вересня 1918 року. Він ставив завдання побороти контрреволюцію, спекуляцію та службові злочини ізолюванням класових ворогів у концентраційних таборах і фізичним знищенням усіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів.