Вільний світ. Тетяна Белімова

      Війна… Яка? З ким?

      – Із німцем! З ким би ще? – безапеляційно зауважив батько. Він уже воював у першу імперіалістичну, був в австрійському полоні. Царський уряд викупив його (у першої дружини не було таких коштів). Он годинник на стіні, привезений із далекої Австрії, та ще губна гармонія, що на ній час від часу (задля розваги) щось грає батько, якісь бравурні німецькі пісеньки. Вивчив колись. Проста механічна, майже м’язова пам’ять.

      Годинник на стіні відбиває своїм несхибним австрійським механізмом хвилини – години – дні… Що тепер буде? З ними всіма? Нюся не розплющує очей. Якщо дивитися крізь примружені повіки, весь світ як біле марево. Без подробиць – без питань – без відповідей – без болю.

      Відкладено математику з географією. Не до вступу. Точніше, куди ж тепер вступати? Університету більше нема. Тут нема. Евакуація. Красиве слово. Та не для них. Хто вони: мама, тато, Нюся, Клава? Родина простого бакенщика, що запалює (тепер уже в минулому часі) гасові вогники сигнальних маячків на металевих буях уздовж фарватеру Дніпра. Проста родина, яких тисячі. Усіх неможливо перевезти й сховати від війни в надійне й тихе місце. Тому… тому залишається вірити, що наші не здадуть Києва. А в що ж іще вірити? На що сподіватися? Як мама? Забитися в темний куток з іконами, відгороджений діжкою з фікусом від цього жорстокого світу? Від такого несправедливого світу.

      Жора. Де він зараз? Живий? Здоровий? Жодної звістки. Його просто з того Саратова забрали на фронт? Його забрали… Просто з танкового училища, спішно начепивши на нього, дев’ятнадцятирічного юнака, звання молодшого лейтенанта…

      Поруч зі святою Аполлінарією темніє лик святого Георгія Переможця. Мама молиться. Зведені до неба очі. Сухе шелестіння вуст: «Святий Георгію, заступнику наш милосердний перед всеблагим чоловіколюбцем Христом Богом нашим… Моли про раба Божого Георгія… Нехай омине його куля зла, залізо погане, бомба клята… Нехай неушкодженим буде тіло його…»

      Нюся не спить, лише вдає, що заснула. Вона слухає це майже нерозбірливе жебоніння. Воно заколисує. Водночас десь на споді зринає думка, що мама щаслива! Яка ж щаслива мама, що має оцю свою віру! А вона, Нюся? Її серце нагадує їй же самій маленький сталевий кулачок. Ні! Її серце цілком здорове! Не те, що в бідної Полі. Кулачок, якому не можна розтиснутися! Треба тримати сталеву зібраність. Більше не можна плакати – нарікати – розпускати шмарклі. Не можна бути слабкою. У цьому світі й цьому часі ніхто не має права на слабкість!

      Це годинник так голосно цокає? Ні… Це щось інше… Звуки канонади? Звуки канонади… Глухі, мов удари землі, що сипалася й сипалася на Полину домовину… Глухі удари невідворотності. Нестерпної, страшної невідворотності – до клацання й скреготу зубовного, до липкого страху й холодного поту.

      Німці. Уже зовсім близько. Майже в Києві.

      Нюся

      А він молодий-молодий…