Льодовик. Олександр Вільчинський
та поступово сходили з історичної арени у небуття.
Але для них Льодовик приніс не лише зло – вкрив кригою їхню землю, а й добро – прогнав колонізаторів. Звичайно, залишки ще не до кінця асимільованої людності відійшли разом із росіянами-московітами на південь, але окремі сміливці залишилися. І всі ці легенди про страхітливих потвор щуроведмедів Пуху-пуху, що харчуються мерзлятиною, на яких вони тепер полюють, також від них. Нехай Бог милує…
Ці сміливці, молоді удмурти чи казанські татари, вже не кажучи за північних комі чи ненців, почали повертатися на вкриті кригою рідні простори. Знайшлися навіть якісь весельчаки нганасани, вже здавалося б безнадійно асимільовані росіянами. Вони наймають, а чи й захоплюють гелікоптери (сюжети на цю тему часом проскакують навіть по CNN), летять у глиб крижаної пустелі й висаджують десанти на території, де колись жили їхні предки. Встромляють у кригу національні прапори та іншу символіку, усе це знімають на камери й проголошують незалежні Удмуртію чи Татарстан… Ну, а вже зовсім відчайдухи навіть пробують там виживати. Полюють на щуроведмедів Пуху-пуху. А Пуху-пуху полює на них, а ще ж московітська поліція. Вона також на них полює, на патріотів, звісно… Словом, усі полюють на всіх. Як на мене, щось тут досі неправильно.
Петруня у своєму репертуарі, вважає, що все має бути навпаки: і молоді патріоти, і Пуху-пуху мали б полювати винятково на новоспечених московітів… Хоча історія про щуроведмедів, яких мало хто й бачив, узагалі виглядає як вигадка. Я особисто не вірю в таке схрещення. Мовляв, зграї цих монстрів бродять по неозорих просторах крижаної пустелі й харчуються мерзляками, тобто загиблими й вмерзлими у лід людьми та тваринами, яких вистачить ще не на одне десятиріччя. Бо ж м’ясо у природній морозилці може не псуватися дуже довго. Подейкують, що ці тварюки якось навчилися відчувати мерзляків під льодом, вмощуються зверху й теплом своїх тіл та диханням розтоплюють кригу.
Один московітський письменник, з молодих, навіть роман написав «Пуху-пуху», а в Голлівуді одразу підхопили ідею. Три роки тому був найбільш касовий блокбастер про те, як льодовикові щуроведмеді напали на мирне поселення московітів в українському прикордонні. До речі, література, мистецтво, театр також – у них усе це зараз на підйомі, за винятком кіно. Кіновиробництво перекочувало до нас. І хоч нам, звичайно, ще далеко до Голлівуду, але московіти віддають перевагу нашим фільмам, особливо історичним серіалам та мелодрамам.
Лідка, у перервах між нашими вправами цим довбаним сексом льодовикового періоду, коли моя права рука відпочиває, а ще більше, коли у солодкій знемозі відпочивають обидві руки, а прикутий Оскар б’ється у мовчазних конвульсіях біля батареї, розповідає мені про свої казки, а ще про фільми. Вона ще та кіноманка! Окрім казок пише ще й сценарії, але їй поки що не щастить. Сценарії її зовсім не казкові, а швидше якісь сімейні хроніки у стилі вже дещо призабутої Люко Дашвар. З її слів, хоч Лідка надто не деталізує,