Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:
– О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..
Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.
– Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, – остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.
Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі – земне, небу – небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.
– Великі благословили нас на Посвяту, – вигукнув Колобор. – Слава їм!!!
– Слава!!! – загукала юрба.
– Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, – звернувся волхв до юнаків.
Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.
Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..
І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.
Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.
Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.
Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.
– Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, – з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.
Ним був Чеслав.
Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася