.

      Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хорів і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.

      Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.

      – Де вони? – без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

      «Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», – подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:

      – Я їх сховав.

      – Це наша здобич.

      – В мене померли дружини, жупаниче, – високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. – Хочу взяти хорваток присяжними наложницями.[45]

      – Це наша здобич, жерче, – в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. – Віддай по-доброму.

      – Дам за них сто срібляків.

      – Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.

      – Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. – Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. – Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, – краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46] таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.