Казки мого бомбосховища. Олексiй Чупа
краєм вуха історію про дивакуватого німця, який намагався підняти на будівництві повстання во славу Третього рейха.
Одного з осінніх ранків Фрай дав заклик братися до зброї, але його миттю скосили одночасні постріли кількох вартових. Герхард відкинувся назад, завалився в яму, вириту під фундамент, згори на нього ребром упала плита, недбало прилаштована на самому краю, і розчавила німця. Решта полонених не встигли навіть підвестися з колін, аби виступити проти варти, а головного було вже вбито. Це все так і залишилося таємницею. Фрая, розчавленого плитою, вже за півгодини засипали землею, похоронивши у фундаменті 166-го будинку і будь-яку згадку про нього.
Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай.
Назвати своїх дітей Кирилом та Мефодієм могли тільки філологи-славісти. У наших робітничих містах люди сприймають словосполучення «філологи-славісти» приблизно з такою ж неприязню та нерозумінням, як і якесь екзотичне слово типу «гомо-мазо-педофіла». Ніхто не може зрозуміти, що саме воно означає, але підвалини робітничої підсвідомості вперто підказують, що носій такого звання однозначно вийобується і ні в гріш тебе не ставить, а значить, з ним не треба спілкуватися, а треба тільки принижувати. Тому що він тебе принижує за умовчанням, просто називаючись філологом-славістом.
Без жодних сумнівів, у Ярополка та Федори Задорожних, професорів місцевого університету, була можливість назвати дітей так, щоб у дитячому жорстокому світі їх не діставали хоча би через їхні імена. І вони навіть довго трималися: коли народився син, назвали його Кирилом і надалі щиро хотіли доньку. Але доля й уклад життя зіграли з ними злий жарт. Після Кирила народився хлопець, і його, стиснувши зуби, назвали Мефодієм. Хлопчик, проживши в робітничому районі десять років, уже прекрасно знав, як це – носити подібне ім’я, і втихаря називав своїх батьків іншопланетянами. Свого шістнадцятиріччя Мефодій Задорожний чекав, як найбільшого свята. Він уже знав, що лише тоді зможе змінити ім’я на інше, більш доречне у наших реаліях.
Ярополк та Федора Задорожні справді були інопланетянами. Земні справи не обходили їх абсолютно, вони назавжди застрягли у таблицях порівняльної граматики та мало кому потрібних у пострадянській Україні конференціях таких само інопланетян, як і вони. Діти росли фактично без нагляду. Та й без особливої турботи з боку батьків.
Квінтесенцією пофігізму відносно власних нащадків був страшний випадок, що стався з найпершою їхньою дитиною, Анною. Що тоді відбулося, ніхто так і не зрозумів.
Була середина вісімдесятих, Задорожні лише кілька років як обміняли свою трухляву квартирку в районі Нахалівка на просторе помешкання в іншому кінці міста, в одній із найкращих дільниць, заселеній, щоправда, майже виключно переселенцями із Західної України – ну, але для славістів це тільки плюс. Їхня доця, Анка, мала уже шість рочків і готувалася йти до школи. Як і належить дитині двох учених-філологів, дівча росло напрочуд обізнаним, хоча і страшенно наївним, навіть для дошкільняти.
Ярополк Задорожний уже записав малу до художньої