Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш
на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.
– Батьку мій! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за біда тобі склалась?
– Мені! – каже, піднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
– Та чого ж, Бога ради?
– А хіба ж нічого?… У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!
– Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
– А Іванець? А Васюта?
– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!
– Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!
– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.
– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?
– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.[85]
– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!
Подумав Шрам да й каже:
– Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.
– Знаю й се, – каже Сомко, – і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло – тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.
Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.
– Дай же, – каже, – Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!
– І дай, Боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє,