Оленіада. Ірен Роздобудько
Але ж як він мене випередив? Та й упряжі його на подвір’ї не видно… Може, хтось інший?»
– От, значить, де ти його ховаєш?! – уголос повторив свою думку Семен.
Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!
– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. – А ти хіба не ховав би?!
Василенко уявив, як він заштовхує Ройтберга до ванної, і знову розлютився:
– Я б його там і по шматках розібрав! І вночі вивіз би по частинах. У різні кінці міста! Щоб і духу його не було!!!
«Ідея! – спало на думку Зої. – Але якщо Семен знає про ріг, чи варто приховувати? Може, він би допоміг і розпиляти, і зреалізувати? Дам йому п’ять відсотків за працю…»
– Добре, – сказала вона, – іди дивись!
Василенко розгубився. З одного боку, він хотів виглядати сміливим коханцем, справжнім мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках і трусах із ванної, з іншого, подумав він, навіщо це мені, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хіба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долоні і витягнув з сумки репортерський фотоапарат.
– Він роздягнутий? – пошепки запитав він Зою.
– Звичайно! В костюм не вбраний!
– Це добре… Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері – і, поки він не оговтався, я його фотографую!
– Та як він може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собі…
– П’яний? – ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.
– Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота…
У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата…
– Ти його ліквідувала? – захриплим голосом прошепотів він.
– Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!
Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, – гарячково розмірковував він, – звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію… Що тепер? – І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими”?»
– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав він.
– Бодя… – перелякано прошепотіла Зоя.
«Шекспір… „Гамлет”… Акт третій…» – промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.
– Господи… Що ж це робиться… Син убиває батька… Який жах…
Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки