Трагедія гетьмана Мазепи. Валентин Чемерис
виходила на згірок, руки до небесних світил здіймала:
– Зорі-зоряниці, є вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідіть, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби й Мотря була така ж красна межи жінками і щоб Іванко без неї жити не міг і жадав її в обійми свої схопити і все життя з нею в любові прожити.
Ночами зважувалася, хоч і лячно було, звертатися навіть до хатнього дідька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:
– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…
Кладкою в Україні називається дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу на другий бік чи берег.
Або ще невеликий дерев’яний поміст лише з одного берега на річці, ставку чи ще на якійсь водоймі для прання білизни. До таких кладок приходили жінки та дівчата зі жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладці часто й побачення призначали), жартували, сміялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й співали – про кладку і в піснях згадується. Без неї жінкам аж ніяк не можна було – в хаті чи біля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораєшся.
Того часу про кладку в піснях виводили, і за нашого часу – колись популярну «Марічку».
Герой на одному боці живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.
Пригадуєте?
В’ється, наче змійка,
Неспокійна річка.
Тулиться близенько
До підніжжя гір.
А на тому боці —
Там живе Марічка
В хаті, що сховалась
У зелений бір…
Парубок ходить сам не свій, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падає, бо налаштований рішуче:
Все одно на той бік
Я путі знайду.
Чуєш чи не чуєш,
Чарівна Марічко,
Я до твого серця
Кладку прокладу…
Була така чи не поетична кладка і неподалік обійстя Кочубеїв – у неділю та ще за гарної днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалік, дівчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дівчат залицялися, як справжні джиґуни. Там лунали сміх і пісні, разом із жартами лупали праники на кладці, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це відобразив у своїй мальовничій та симпатичній картині «Біля річки».)
Приходила до кладки й Мотря Кочубеївна – прати. Матінка її, щоби не росла білоручкою, панянкою, ні на що не придатною, змалку до праці привчала. («Нема поганих робіт, – казала, – є погані дівки-ледащиці».) От Мотря прала, білизну на кладці вибивала, стомилася й відпочити хотіла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтіла його:
– Трясу, трясу кладкою,