Трагедія гетьмана Мазепи. Валентин Чемерис
і хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.
Матір після такої заяви дочки довелося чи не водою відливати.
Але – оговталась. Руки до небес здійняла, голос мала гучний, тож які громи та блискавки загриміли-заблискали над бідною дівчиною.
– Старий дідуган попросив руки моєї дочки, – кричала. – Збожеволів Мазепа! А я вже думала: чого це він до нас у гості зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрі бесіди заводив! Вірші читав, пісні співав. А він… Мотрю з ума-розуму зводив, старий гріховодник. Не нагулявся досі. Та в його віці вже треба думати про зустріч з Господом у царстві його небесному, а він… До дівчати шістнадцяти літ сватається! Чи два віки збирається жити? І Мотрю чарами своїми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жінок, так він… до дитини свої масні ручища простягає, очі свої безсоромні на дитину витріщає… Ще й про якусь любов пасталакають – робити їм нічого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у світі білому немає, ніц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…
Але вчасно, мабуть, спохопилася.
– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немає, але я свого Васю хіба ж так кохаю! Та мені не осьмнадцять, щоби співати «козаче-соболю, візьми мене з собою». Відспівала своє. Та й не якась там… вертихвістка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб діди до моєї дочки приставали. Я сама виберу Мотрі того, кого їй нада любить!..
І гетьману було рішуче відмовлено.
Василь Леонтійович тільки кректав та чухався (в домі – так було заведено, – усім відала і все рішала жінка), а Кочубеїха метала громи і блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмів посвататися до її дочки.
Загледівши, що дочка на своєму затялася – материн, материн у доні характер! – руки в боки і зненацька заспівала – єхидненько так, насмішкувато-в’їдливо:
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш заміж за старого шкарбуна, це про тебе буде пісня.
І просилася,
І молилася:
«Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!..»
«Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду…»
І пішла Кочубеїха, пішла в танок (хоч і розповніла вже, але ще так плавно танцює), пішла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далі виспівувала, добиваючи своєю піснею дочку:
«Ой ти старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька…»
– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танці й виспівувала:
«Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості,
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти